Розділ 20

Мій тато - герой.

Звичайно, так думає напевно кожна дитина. Мені вже далеко за двадцять та мій тато однаково герой. За останні три місяці він пережив пекло в прямому сенсі цього слова. І я була поруч з ним. Було нелегко. Ні, було дуже важко. Морально було дуже важко. Та я знаю, що тату було важче в рази. Йому важко фізично і морально.

Ще до самого початку лікування настало пекло. Спочатку очікування обстеження. До речі, ще до того як поїхати на обстеження, ми змінили лікаря і клініку. Все сталось аж занадто спонтанно. Наступного дня після знайомства Картера з моєю родиною Денис увірвався на кухню ( навіть не роззувшись; мама ледь не зомліла від побаченого) з криками, мов є лікар, який готовий прийняти тата хоч сьогодні. Обдумувати пропозицію, тим сами ризикуючи татовим життям, не було часу і я одразу погодилась. Насправді, мені неважливий лікар, клініка та ціна (гроші мене взагалі не цікавили). Я просто хотіла аби ми швидше з усім покінчили.

Марковець Олег Миколайович виявися лікарем з тридцятилітнім досвідом роботи. І як результат наполегливої праці - він і не таким, як мій тато продовжував життя. Він мені одразу сподобався: приємний голос, спокійна і м'яка інтонація, влучні і чіткі запитання. Він зовсім не виглядав на свій вік: досить підкачаний, виразні скули, ідеальна осанка ( проте маю зазначити у тата була краща).

Я разом з татом пройшла всі обстеження повторно: загальний та біохімічний аналізи крові, ультразвукове обстеження органів черевної порожнини, МРТ. І кожного разу, заходячи до кабінету, я бачила як батьку невимовно боляче. Ні, не фізично. Його з’їдала моральна біль.

Діагноз невтішний – вкотре рак підшлункової залози підтверджено. У тата третя стадія, а це означало, що операція неможлива, бо рак, хоч і не запустив свої жаднючі лапи на інші органи, та все ж зачепив  тканини, що оточують підшлункову залозу та уразив великі судини.

Отож, Олег Миколайович призначив курс хіміотерапії з надією, що в подальшому операція все ж відбудеться.

- Еммо, - звернувся до мене лікар, коли ми залишились сам на сам. - Я маю вас попередити - шансів небагато. Рак підшлункової залози досить підступний і виявити його на ранніх стадіях дуже важко. А у Адама вже третя стадія... Час йде не на роки.

Та мені було байдуже. Я просто хотіла хочна трошки продовжити йому життя аби побути поруч. Звичайно, втрачені роки не повернути і тільки коли нещастя приходить в гості, раптом усвідомлюєш - образи неварті нашої уваги.

Мушу сказати, що тато тримався молодцем. Він пробув майже три місяці у стаціонарі і пройшов курс хімії.

- Це кінець! - знову м'яким голосом оголошує Олег Миколайович, коли я забираю тата з лікарні. - Перший курс позаду. І ми маємо непогані результати. До завершення, звичайно, далеко, та ми йдемо по вірному шляху.

Ми виходимо з клініки, де надворі нас чекає Денис та Марк. Я попросила приїхати Дениса, бо самій з татом їхати в поїзді лячно. А раптом щось трапиться в дорозі? А Марк прийшов просто аби підтримати мене. Так, ми знову спілкуємось. І ба більше, живемо в одній квартирі. Та ні, ми не пара, хоч і поцілувались декілька разів.

Не знаю як ( але здогадуюсь, що мама Марка не втримала язик за зубами) та Марк дізнався про хворобу тата. І першого дня, коли татові робили всі аналізи, ми зустрілись в кав'ярні неподалік, де він і віддав мені решту боргу.

- Еммо, ти будеш жити у мене, - відрізав Марк. - Про це не може бути й мови. І якщо ти не приймаєш від мене фінансову допомогу, то хоча б просто живи у мене. Навіщо тобі витрачати гроші аби винаймати квартиру, коли вони так потрібні.

І Марк як завжди мав рацію. Зайвих п’ятнадцяти тисяч гривень в мене не було. Винайняти квартиру біля кондитерської - геть не по кишені. До того ж, треба ще платити за комунальні платежі, які також влітають в копієчку.

- Добре, - погодилась я. - Та за однієї умови. За комунальні ми платимо навпіл і я живу в окремій кімнаті.

- В такому разі, я буду відвозити і забирати тебе з роботи.

Ось так ми і почали знову жити під одним дахом. У нас траплялись спільні сніданки та вечері, та це була рідкість - я знову забулась про свій режим. Зранку я хотіла більше поговорити з татом по телефону, аніж поснідати. А з роботи я поверталась пізно. Бо в кінці літа - на початку осені у нас з'явилось багато замовлень на весільні торти, торти на дні народження. Я навіть спекла коровай самостійно. А ще провела курс кондитерської майстерності у своїй школі. Та частенько була запрошеним гостем на інших майстер-класах. Я й раніше таке практикувала та тепер я брала за це гроші.

Я рада, що в мене було так багато роботи. За день я намагалась зробити якомога більше аби менш думати про агресивність і прогресивність татової хвороби. Звичайно, забути про рак неможливо та відволіктись на деякий час вдавалось.

До того ж, робота допомагала мені триматись наплаву. Я могла заплатити за оренду приміщення, заплатити своїй команді і трохи відкладати на лікування, бо той борг, що мені повернув Марк танув на очах.

Мені було не важко жити з Марком, хоч трохи і дивно. А ще я трохи переживала аби не застати Марка з іншою дівчиною. Та, на моє щастя, цього ні разу так і не сталось. І зараз я думаю, що даремно я переживала - Марк занадто делікатний аби так зі мною вчинити. Смішно, але коли ми разом йшли на гору спати, то завжди було ніяково розходитись по різним кімнатам. Так одного разу ми й поцілувались. Вдруге, це сталось, коли ми разом про щось розмовляли, дивлячись телевізор, і сміючись, знов потягнулись назустріч один одному. У Марка талант - незважаючи на всю його серйозність, він завжди вмів мене розсмішити. І ще одного разу ми поцілувались, коли Марк підвозив мене до кондитерської на своїй розкішній автівці.