10 днів до... Частина ІІ

Розділ 2

Я прокидаюсь коли в кімнаті вже темно (але не занадто, бо світло від вуличних ліхтарів крадеться у вікно), а сама я трясусь від холоду. З вулиці чую шум авто і поодинокий сміх.

Спочатку я не зовсім розумію де я, але за кілька секунд пригадую останні події. На тумбочці біля ліжка я намацую телефон і бачу з десяток пропущених дзвінків у месенджері від мами. Чорт, я геть забула її набрати по прильоту.

Я сідаю на ліжко, спираючись на спинку і, натягуючи ковдру ледь не до підборіддя, швидко пишу коротке повідомлення, що зі мною все добре. Зараз друга година ночі за місцевим часом, а в Україні вже третя, то ж телефонувати не має сенсу. Завтра зранку обов'язково їй зателефоную, а зараз треба закрити вікно, бо з такими справами у мене вийде не відрядження, а лікарняний.

Я закриваю вікно та ще декілька хвилин спостерігаю за вулицею.

На диво за вікном спокійно. Раз по раз проїжджають автомобілі, ще рідше зустрічаються прохожі. У будинку напроти лише в одній квартирі горить світло. Вікна не зашторені тож я можу бути свідком вечірки. Зовсім невеликої: поки я можу розгледіти не більше десяти щасливих і веселих людей. Вони широко сміються і думаю, що гучно. Темноволосий хлопець стоїть прямо напроти мене і я можу добре роздивитись як він вправно перебирає струни на гітарі та широко розкриває рот. Принаймні, на відміну від мене, їм не холодно. Сподіваюсь тут шумоізоляція добра або ж у них не має сусідів. Цікаво, які вони іспанські вечірки?

Що ж підглядати за чужою радістю весело та час вертатись до своєї нудьги - я закриваю жалюзі. Мені так холодно, що я навіть не можу примусити себе переодягнутись в піжаму. І, як на зло, у мене жодних теплих шкарпеток. Та хто ж знав, що ночі тут прохолодні й не варто забувати закривати вікно.

Я йду на імпровізовану кухню, квадратні метри якої вміщують холодильник, плиту, невелику кухонну тумбу та маленьку шафку на стіні. Більшу частину тумби займає мікрохвильова (сподіваюсь вона працює, бо ще не мала нагоди перевірити). Треба хоч роздивитись, що є у моєму володінні та що треба докупити на тиждень. Заодно трохи зігріюсь поки буду рухатись.

Я намацую вмикач і світло з'являється не тільки в тій частині де кухня, а у всій квартирі. Як на мене, це величезний мінус, якщо у квартирі проживають декілька людей.

Отож, господар наділив мене двома чашками, двома тарілками і двома ложками, які досить акуратно складені на нижній полиці. Напевне до мене тут жили закохані, які проводили свої канікули або відпуски біля моря. Я намагаюсь знайти у шафках хоча б щось схоже на чай та на очі трапляється лише декілька стіків цукру. Так собі знахідка. Не буду ж я саму кип'ячену воду пити аби зігрітися.

В холодильник не заглядаю, бо я й так знаю, що там паелья, яку я забрала з ресторану і торт.

В столі є колись білосніжна каструля та сковорідка. Що ж, мені гріх скаржитись. Все необхідне для життя є, а інше можна докупити.

Добре, забудьмо про це. Мені все ще холодно. І я нічого кращого не вигадую як знайти навушники, увімкнути музику та трохи потанцювати.

Я заходжу в Youtube і вмикаю першу пісню, що трапляється на очі – не має часу вибирати, ось-ось і я не відчуватиму ніг. І як тільки я чую перші акорди «Djadja», я посміхаюсь і починаю рухатись в ритм музиці, трохи підспівуючи. Ясно, що я знаю слова. Цю пісню я почула в якомусь серіалі і так довго шукала, що не могла послухати лише один раз.

Далі лунають пісні Барнса Кортні, One Republic, Hurts і Calvin Harris, а мої танці все менше схожі на танці. Скоріше на хаотичні махи руками і стрибки. Та мені байдуже, головне, що я відчуваю трохи тепла.

За пів години таких рухів я навіть трохи змокла і це не добре. То ж я зупиняюсь, одягаю светр і залажу під ковдру. Нічого страшно, один день посплю так, ніби я десь на півночі Норвегії чи Ісландії і жадібно чекаю полярне сяйво.

А спати мені зовсім не хочеться. Я так натанцювалась, що моє серце ледь стримується аби не вискочити з грудей.

Я заходжу в соціальні мережі аби подивитись що цікавого сталось за день у моїх друзів.

О, мама опублікувала декілька фото готелю. «Гостинно запрошуємо додому», - підписала вона пост та додала фото затишних готельних номерів і апетитних страв.

Так, за останні пів року мама добре освоїла Facebook. Вона вже швидко пише коментарі, і практично сама веде сторінку готелю в соціальній мережі. Не даремно ж я вивчала в університеті просування сторінок в мережах. Для бізнесу їй буде корисно.

Я дивлюсь мамин пост і мимоволі починаю сміятись. Пригадую як вона вперше взяла в руки смартфон. Вона навідріз відмовлялась змінювати свій старий телефон, який вже давно просився аби йому дали спокій і відправили на пенсію (він сам вимикався, відмовлявся розблоковуватись і часто не показував години, а для мами це ледь не головна функція в телефоні) і довго звикала до новенького смартфону з п'ятидюймовим екраном. До клавіатури, на якій є всі літери і не потрібно довго шукати потрібну літеру на затертих кнопках. Довго пручалась малювати пароль на екрані, бо боялась забути. А ось що їй легко далось, то це YouTube. Вона залюбки переглядала відео про квіти, про новинки в садівництві. Потім я їй підказала, що можна вести свій блог, про готель, про гостей, про свій побут як роблять це інші блогери та, мабуть, мама-блогер це наступна сходинка розвитку. Поки вона вважає, що її життя нецікаве і нічим не відрізняється він інших.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше