Розділ 4

Переодягнувшись у більш зручний одяг (сірі спортивні штани та білу футболку), я спускаюсь пустим будинком на кухню. Через всі ці перельоти, переїзди, несподівані зустрічі і місцеві красоти я й забула як давно їла. Мені ледь вдалось поновити режим після всіх подій (я просто змушувала себе їсти) і от вже третій день як все пішло шкереберть. Отож якраз час познайомитись з кухнею цієї вілли з точки зору користувача, а не спостерігача.

У вітальні і кухні пусто; лише я та моя тінь. Не знаю як тут Даяна сама живе (охорона живе у іншому будинку, отож не рахуються), я б наврядче наважилась жити в напівскляній віллі, площа якої вмістить добрих два десятки людей. Останні тижні я взагалі сплю з увімкненим в коридорі світлом і відкритими шторами (сподіваюсь серед ночі я не застану романтика, який спускається або ж піднімається на простирадлах).

І хоч Даяна практично наказала користуватись кухнею коли хочу та все ж мені ніяково. Не звикла я нишпорити у чужих шухлядах. Але за декілька днів тут чаклувати над весільним тортом для Ніни та Мануеля, то ж треба з усім ознайомитись, а це означає, що Даяну чекають дні десертів.

Спочатку я ще раз оглядаю кухню, ніби мені страшно, що мене застануть на місці злочину. Нікого. Звичайно ж нікого: якби Даяна наближалась, я почула, бо гамір -  її друге ім’я. Я проводжу пальцями по поверхнях, ледь торкаючись їх, ніби вони розтануть як сніг від одного дотику. Мені подобається, що тут багато місця, а отже сподіваюсь мені ніхто не буде заважати, бо я задумала грандіозний торт.

Потихеньку я переміщаюсь до шухляд. Дивно, Даяна говорила, що не готує, а тут є декілька видів борошна (це я дізналась не з етикетки, а відкривши упаковку), багато спецій і прянощів, різні види пасти і рису. Ну звичайно, куди ж іспанці без знаменитої паельї. Я відкриваю ще одну шухляду, а там велика кількість професійного посуду: різноманітні каструлі і сковорідки: від маленької для млинців до великого вог. Мрія будь-якого шеф-кухаря. Ну і чому дивуватись: Даяна говорила, що тут живе кухар, коли брат проводить час на віллі. Ох, я б залюбки поспостерігала за його роботою. Кухаря, а не брата.

Наступна зупинка - холодильник. Я відкриваю дверцята, а той вщент заповнений свіжими овочами та фруктами, молочними продуктами, якимись соусами і різноманітною зеленню. Господи, цей холодильник ніби з реклами. Але для чого? Даяна ж не готує. Невже вона готувалась до мого приїзду? В морозильній камері не має нічого окрім морозива та замороженої малини. Морозиво - це якраз те, що обожнює Даяна. «Особливо вночі», - прощебетала вона в ресторані.

- О, ти вже освоюєшся, - чую позаду голос Даяни, а потім як щось гримає на стіл.

В цей момент одночасно відчуваю ніяковість і сором'язливість, ніби я нишпорю по чужим речам. Зрештою, це так і є, проте мені дозволили це робити.

Знаю, що вже встигла за секунду почервоніти.

Я закриваю двері холодильника і на самих п'ятках повільно повертаюсь до Даяни.
Одразу помічаю MacBook на столі. Виходить це його так непристойно кинули. Від усвідомлення цього в мене ледь всередині все не холоне.

Як можна так поводитись з дорогими речами? Ну ясно, раз її брат може дозволити такий будинок, який практично постійно пустує, то подарувати любій сестрі черговий дорогий гаджет - для нього раз плюнути. Мої батьки хоч і заможні (звичайно не настільки, як брат Даяни) та все ж я ціну речам знаю. Перш ніж купити телефон за власні кошти, я довго обирала. І оскільки око впало на смартфон, то він мав бути якісним, а не просто брендовим і дорогим.

- Ти вже вибачай та сьогодні я розраховую смачно поїсти, - посміхається Даяна і дивиться на мене благальним поглядом.

- О, це без проблем, - видихаю я і розумію, що до цього стояла мов на цвяхах. - В тебе є на щось алергія? Горіхи, цукор, цитрусові, ні? Лактоза нормально переноситься організмом? Можливо якісь протипоказання? Смажене, гостре можна?

- Ого! - Діна відстороняється, ніби від мене погано пахне. - Мені треба пройти обстеження і тільки тоді ти мене нагодуєш? - сміється вона. - Жодного разу при замовленні в ресторані, мене так докладно не питали.

- Бо в ресторані ти робиш конкретне замовлення, де вказано всі інгредієнти або, на крайній випадок, ти можеш спитати офіціанта. А зараз ти розраховуєш просто смачно поїсти.

- Ну, не завжди я знаю, що замовляю, - вона махає рукою і вмощується за стіл. - Якось ми з друзями були в Туреччині і замовили страву, а потім виявилось, що це практично сире м'ясо.

- Ауч. - У відповідь я лише кривлюсь, хоч мені важко уявити як виглядала та страва. Я не експериментую з їжею. - Коротке анкетування - це професійна звичка, нічого не вдієш. Я надто довго працювала на репутацію, аби втратити її за раз, - пояснюю я.

Хоча ні, це не тільки професійна звичка. Це ще й власний досвід. Неприємно коли від малесенької порції їжі тебе забирає швидка або ти починаєш несамовито чесатись.

- Отож, якщо мені все сподобається, я тебе прорекламую на всю Іспанію. Як-не-як, а аудиторія в мене немаленька в соціальних мережах. - Даяна рухає бровами то вгору то вниз. - І це все безоплатно.

Поняття не маю як слава в Іспанії може вплинути на мою кар'єру в Україні, бо переїжджати я поки не збираюсь, а ось їсти дуже хочу.

- Добре. Але з іспанською кулінарією я практично не знайома.

- Байдуже, - махає рукою Даяна. - Я просто хочу поїсти, можна і не дуже смачно. Я б і ту горілу яєчню з’їла, яку готувала минулого тижня. Але давай обійдемось без сирого м’яса.