Сліпий піаніст

Артур сидить в непроглядній пітьмі, слухаючи німу тишу.

Раніше це був відмінний спосіб зосередитися, відчути кожною клітинкою організму атмосферу сцени, уявити величезний заповнений зал глядачів і їх гучні оплески і вигуки.

Раніше в Артура відмінно виходило саме таким способом боротися з хвилюванням, що як майбутня лихоманка кидала його в жар то холод.

Раніше Артур робив це, щоб стати більш впевненіше в собі, щоб поліпшити і так бездоганну гру на чорному лаковому піаніно.

Він обожнював палітурку чорно-білих клавіш, буквально дихав їх кожним звуком, скрипом. Для інших це було чимось буденним «до-ре-мі», він же відносився до кожної клавіші з трепетом, повагою, адже кожна була індивідуальна, по-своєму звучала.

Раніше було забавно грати з зав'язаними очима, він точно знав, де яка клавіша, яку відстань між ними, скільки йому знадобиться секунд між натисканням чорної «ми» і білої «сіль».

Раніше... але не зараз, коли він втратив зір, все навколо більше не здавалося забавним, особливо гра на піаніно.

Він як і раніше тримає рівну осанку, повільно водить довгими худими пальцями по клавішах, але грати не виходить. Тремтіння не проходить. Темрява перед очима тисне на серце, легені. Тривога хвилями вкриває Артура з головою, позбавляючи кисню.

— Все гаразд?

Він знає, ще до того, як дівчина заговорила. Її човгання взуттям Артур навряд чи коли-небудь забуде.

— Так. Цілком. Я просто сліпий піаніст.

Сухо відповідає Артур, голосно закриваючи клавіші кришкою, від чого та неприродно голосно грюкає. Відлуння розлетілося по всій сцені.

— Тисячу разів грав із зав'язаними очима, що заважає зіграти в тисячу перший? — Лана говорить прямо, навіть не намагається пом'якшити тон. Вона кладе руку на плече друга, злегка стиснувши його. — Не став собі перепони. Ти давно вже пройшов повз них.

— Послухаєш?

Іноді Артуру потрібно хороший стусан, щоб знову повернутися в лад, Лана краща подруга дитинства, це знає як ніхто інший. Артур відкриває кришку клавіш, повільно з насолодою проводячи правою рукою, немов переконуючись, що всі рідненькі на своєму законом місці.

— А у мене є вибір?! — Лана сміється. — Ти повинен зіграти мамі на день народження. Обіцяв же.