Ти закоханий до чортів, а вона просто п'яна

З коридору доноситься гучний бас музики, від якого голова от-от готова  тріснути, противні клубки диму сигарет повсюди, дратуючий сміх дівчат, що гучно хихикають, заходячи в жіночий туалет. Звичайно, десь в таємних кутках своїх фантазій, Платону кортіло опинитися в самому розпусному клубі міста, в жіночому туалеті, але зовсім не по тій причині, по якій зараз тут він стоїть, схилившись над дівчиною, обережно підтримуючи її волосся. Розкішне волосся, котре на диво не просякнули алкоголем, сигаретами, а навпаки, ніжний, ледь відчутний запах персика та жасмину, що дурманив Платону здоровий глузд не на жарт.

Навіть перебуваючи в такій ситуації, спостерігаючи, як об'єкт його шаленої симпатії, майже буквально вивертає вміст свого шлунка, запихаючи два пальця в ротову порожнину, не спотворює і не відштовхує його. Він не готовий відмовитись від своїх почуттів, лиш по тій причині, що вона перебрала в котре за місяць.

Платон дбайливо тримає її за руку, відчуваючи, як дівчина міцно її стискає. Його серце б’ється в прискореному темпі, при інших обставинах Платон би давно поставив собі діагноз – аритмія, але вся справа в ній.

 — Мені здається полегшало, я дум... — договорити дівчина не змогла, нудота знову підійшла до горла.

Платон мовчки стоїть, ловить на собі косі погляди інших дівчат, одні цікавляться, другі спокусливо поглядом заграють. Йому байдуже.

 — Мені б на вулицю.

 — Добре, — хлопець киває, без зайвих торкань і жодного натяку на щось більше, допомагає дівчині підвестися, вони разом покидають клуб.

— Ти ж знаєш? — її погляд не сфокусований, а в голові повний хаос думок, які зовсім не стулюються до купи. — Знаєш же?! Я можу зараз зробити все, що ти побажаєш, — сидячи на задньому кріслі його машин, бурмоче дівчина.

— Знаю.

 — Чому тоді мовчиш і не просиш, або... — вона замовкає, — це все тому, що мене знудило? Це огидно, так?

 — Ні.

 — Я можу купити щітку і зубну пасту...

 — Я справді в тебе закоханий, — Платон поправляє дзеркало, наводячи на обличчя подруги.

— А я справді дуже п’яна, щоб згадати твоє зізнання.

— Я знаю, — Платон ледь посміхається, заводячи машину. — Відвезу тебе додому.

— Розповіси мені завтра, про нашу розмову?

— Ні. Я не готовий, щоб мені відмовляли двічі на місяць.