Глава 7. Андерсони

Наступного вечора до нас прийшла Камілла зі своєю дочкою. Карлі була мого віку, але вона відрізнялася від усіх, оскільки страждала надмірною вагою, хоча більшість дітей Америки теж мають із цим проблеми. У неї було рідке чорне волосся, яке злегка вилося на кінцях. Карлі носила великі квадратні окуляри у чорній оправі, за якими ховалися красиві зелені очі, які передалися їй у спадок від її матері. Через свою велику статуру і високий зріст, вона здавалася старшою за свій вік. Мама і донька майже не були схожі, та й характер, і манери були в них різні.

Камілла дуже багато говорила, що від такої кількості інформації могли скипіти мізки. Але Моніку це не бентежило, адже мама завжди мріяла про подругу, з якою можна посекретничати та порадитись. А Камілла Андерсон була саме тією людиною!

   Карлі була замкнутою дівчиною, мабуть їй немало діставалося в школі: зазвичай суспільство не любить таких людей. І саме за це я ненавиджу плітки, знущання, адже опускаючи когось, вони не роблять себе кращими, а самі опускаються в очах розумних людей. Карлі була дуже мила, так що мені хотілося якось захистити її від впливу та думок суспільства.

- У мене серце болить, коли я чую по телевізору, що витворяють ці підлітки, - бідкається Камілла.

   Ми всі сидимо у вітальні, обговорюючи "важливі" теми. Точніше у розмові беруть участь лише двоє людей: Камілла-ведуча і Моніка на підхваті.

Ми замовили піцу - жінки вирішили влаштувати собі вихідний, не думаючи про дієти та інше.

- Ріжуть вени, роблять татуювання, вагітніють у шістнадцять, - продовжує Камілла, відпиваючи з келиха вино. - А про секс я взагалі мовчу!

   Я давлюсь піцею.

- Зараз дівчатка-підлітки мріють, не про те, щоб прекрасний принц на білому коні забрав їх у свій замок, а про те, щоб отримати синочка багатих батьків, або ще гірше – завести роман із одруженим старцем при грошах.

"Наступного разу треба буде сховати весь алкоголь", - проноситься у мене в голові. Їм пити категорично заборонено.

Розмова тривала дуже довго, тож коли мені набридає, я наважуюсь піти до себе в кімнату:

- Ходімо до мене? - питаю я з ввічливості Карлі.

   Вона киває і важко підводиться з підлоги, оскільки жінки зайняли місце на дивані, нам з Карлі довелося сидіти на подушках на підлозі.

   Зайшовши до мене, я зачиняю двері.

- Твоя мама дуже кумедна, - усміхаюся я.

- Так, - коротко відповідає дівчина, ніяково переминаючи з ноги на ногу біля дверей.

- Проходь, сідай, - я плескаю по ліжку, поруч із собою.

   Вона невпевнено підходить, і сідає на ліжко якнайдалі він мене. Карлі мовчки розглядає мою кімнату.

Свою кімнату я обставила на свій смак, адже це була моя особиста фортеця самотності. Стіни були пофарбовані у світло-фіолетовий колір, а від нічого робити, я навіть намалювала на них красиві візерунки. У мене був сонячний бік, так що вдень світла було достатньо. На моїх "шалених" канікулах, я почала робити колаж, який повісила на стіну біля письмового столу.

– А яка музика тобі подобається? - питаю я, щоб хоч якось розворушити нову знайому.

    Вона відповідає трохи невпевнено і повільно, ніби боячись чогось. Засипавши її ще кількома питаннями і зрозумівши, що її нічого не цікавить, я пропоную повернутися до вітальні.

Ні, я ніколи не була липучкою, просто мені хочеться порозумітися з Карлі і подружитися з нею, адже це єдина людина, з якою я нормально познайомилася в Брукліні.

- Ви якраз вчасно, - каже Моніка, коли ми спускаємось до них. - Ми збираємося дивитися "Щоденник пам'яті".

   Я думала, вона пожартувала з приводу цього фільму. Але подітися було нікуди, тож ми влаштували собі домашню кінозалу з попкорном.

Чесно кажучи, я навіть розплакалася наприкінці фільму, хоч і не вірила у всю цю любов до труни, і виною всьому цьому - суспільство. Адже, дивлячись на оточуючих, взагалі не віриться, що люди можуть когось любити і це лякало мене. Моє серце завжди відбивало чіткий ритм, серцебиття ніколи не прискорювалося побачивши будь-яку людину. "Де ж це: «Побачивши його моє серце вискакує з грудей, і я практично не можу дихати, коли він поряд»?", - питаю я в себе. Чому я не героїня якогось любовного роману? Чому за мене ніхто не бореться? Чи не переживає і не любить? Може вся справа в мені? Напевно, я не створена для кохання і мені не досягається це велике почуття.

Я посміхаюся своїм думкам і дивлюся на маму: у неї є Ніколас, хто б він не був.

   За розповідями Моніки, Камілла ніколи не мала чоловіка і це засмучувало мене.

- Вже дуже пізно, - шморгаючи носом, каже місіс Андерсон (вона виявилася дуже сентиментальною). - Наступного разу треба влаштовувати такі посиденьки у п'ятницю чи суботу, але точно не в неділю.

   Вона тяжко здіймається з дивана.

– Ми вже підемо, – каже жінка.

- Ви можете залишитись, - пропонує Моніка.

- О ні, що ти! - відповідає Камілла, підходячи до дочки.

Мабуть, Карлі не був цікавий цей фільм, тому вона заснула. За цей вечір я зрозуміла, що це дівчисько нічого не цікавить, навіть якщо завтра піде дощ із піци або почнеться зомбі апокаліпсис.

- Завтра на роботу, та й ще треба оформити документи - ми нарешті переїжджаємо з нашої орендованої маленької квартирки.

- Переїжджаєте? - здивовано запитує мама.

   Місіс Андерсон тріумфує і, потираючи руки, захоплено каже адресу.

До мене тільки доходять її слова, і з подиву я відкриваю рота. "Тільки не це", - проноситься у мене в голові. Тепер ми щодня бачитимемося з ними, адже саме вони будуть нашими новими сусідами зліва.

Моніка захоплено підскакує і починає обіймати нову найкращу подругу.

- Ми хотіли зробити вам сюрприз, але як бачите, я не вмію тримати язика за зубами, - сміється Камілла.

   "Сюрприз вдався".

- Це просто чудово, - радіє мама. - Ми допоможемо вам із переїздом.

  "Цього мені ще не вистачало".