3000 днів без літа

Час покидати гніздо

     Гуркіт  дверей перервав мою дрімоту, у маленьку спальну кімнатку, або простіше,каюту, як називали її постояльці сховища «Прометей», вбігла Саша, ми жили з нею тут у двох.
- Тату ти готовий?
Два дні тому запрограмований Сашею робот диско-танцівник, переміг на конкурсі в науковому гуртку, головний приз дві перепустки, в кінотеатр. В свої 13 років вона була геніальною дитиною, у всьому що стосувалось програмування, робототехніки та цих всяких штук, в яких я повне дно. Нові методи навчання, давали феноменальний результат. Спочатку кілька етапів тестувань на виявлення здібностей і схильності до тієї чи іншої професії. Потім комп'ютером складалась індивідуальна програма навчання, відповідно, до здібностей дитини. Акцент робився тільки на всьому що стосувалось професії. Самостійне навчання, постійні змагання, конкурси. Мотивація у вигляді бонусів, перепусток в кіно, прогулянки у кімнаті віртуальної реальності, в ігрову кімнату, наш мікроаквапарк тощо. І як результат через рік-два Саша буде стажуватись, у технологічному відділі, а до досягнення 18 річного віку стане спеціалістом.
- Та доця, пішли,- я потягнувся та смачно позіхнув, ліниво встав з нижнього ярусу ліжка.- Що доця на обід давали?
- Рис, консервована свинина, свіжі помідори, нормально, - вона трохи скривилась.
- Свіжі помідори доця, ти хочу уявляєш скільки людей на планеті зараз мріють про свіжі помідори?
- Татку заспокойся, я знаю як нам пощастило, от тільки мамі пощастило не так сильно,- вона відвела від мене погляд, різко відвернулась і направилась в сторону виходу.
- Доця я...,- я не знав що ще сказати, не впевнений що колись вона мені по-справжньому пробачить.
- Татку пішли, ти мені вже все пояснив, ходімо фільм на нас не чекатиме. І не називай мене доця мені вже майже 13! Катька з мене сміється, розказала вже тут всім, у мене скоро кличка буде доца ,доці, ти не уявляєш як вони в школі це перекручують, на манери до своїх мов.
- Добре Доця.
- Тату блін...!
Коли ми вже були в коридорі, на руці завібрував комунікатор. Викликав, начальник силового відділу Дерімор. Саша тяжко зітхнула, та закотивши очі.
- Слухай ми можемо перенести, на завтра чи на наступний тиждень, Дерімор викликає в цій годині, напевно щось серйозне.
- Ні татку перепустка дійсна тільки сьогодні, ти ж знаєш які там черги, народу купа, а місць в кінотеатрі тільки 80, - Сашине лице трішки порум'яніло від злості, вона була у мене психічка. - Один раз, за майже два місяці, ми повинні були кудись піти у двох татку, я ж тебе майже не бачу, постійно нічні
чергування, постійно якісь п'яні конфлікти? У цій бетонній тюрмі? От тобі і супер-пупер-мега відбір висококласних спеціалістів. Одні алкаші і наркомани довкола.
- У людей дах починає їхати, проблема в цьому, а не в алкоголі,- я був і є дотепер поганим батьком, але з Сашею я завжди говорив серйозно і по дорослому.
- Короче Татку я іду до Джесіки, думаю вона зрадіє походу в кіно.
- Чому не до Каті вона більше не твоя найкраща подруга?
- Уже давно, вона стала як це там називається, мігера о.
- Доню не треба так, їй важко довелось після смерті Василя Петровича,- і тут я зрозумів що зробив промах, бо насправді Саші прийшлось набагато важче. У Каті хоча б залишилась мама і Старші два брати, а хто лишився в Саші? Я пришелепкуватий, татусь, який за 7 років перебування тут так і не навчився бути хоч трохи нормальним батьком. Далі я очікував репліку про, нещасне дитинство, або про маму, але замість того вона сказала :
- Бувай татку, побачимось,- зробила мікро-паузу,- колись побачимось.- Вона попрямувала праворуч коридором, який вів прямо до відпочинкової зони.
    Крім самого Дерімора в кабінеті знаходились ще двоє, інженери з технічного відділу, японець Матсуо Накано, та ізраїльтянин Леві Фрідман. Матсуо, за винятком того що виглядав, як хіпстер із японського аніме, був хорошим малим. Ми часто грали з ним в баскетбол, спокійний, ввічливий, справжній японець, при тому йому було лише 30 років. Мені було відомо лише, що він раніше працював в якійсь японській корпорації, над проєктами з роботехніки. Леві-його повна протилежність, невисокий, з налисо вибритою головою, його тут прозвали місцем Брюсом Віллісом. Мій одноліток до речі, йому теж сорок п'ять років. Познайомились ми з Леві за цікавих обставин. Одного разу він добряче напідпитку повернувся в каюту, і почав стусанами викидувати свою дружину звідти. Історія була наступною, Леві зайшов в наш паб. Дружина одного з чоловіків із компанії яка сиділа в пабі, працювала у підрозділі біологічних досліджень з дружиною Фрідмана, та його очолював. Невдовзі по підрозділу поповзли чутки про роман дружини Фрідмана з асистентом. Дружина розповіла чоловіку, той коли зайшов Фрідман взявся жваво обговорювати цю тему з товаришами по застіллю. Та коли леві замовивши келих віскі, сів за столик над яким висів дерев'яний макет оленячої голови, для компанії це стало останньою краплею. Хтось показав пальцем в сторону Фрідмана, добре піддаті чоловіки дружньо обернулись в його сторону та почали реготати. Леві відразу ж пішов виясняти в чому тут справа, так і дізнався про зраду дружини.Ситуацію ускладнило і те що як виявилось потім, в Леві був коричневий пояс з Кра-мага. Коли наша група правопорядку у складі трьох чоловіків прибула на місце, то враховуючи фактор несподіванки, двоє моїх хлопців одразу опинились на землі. Потім Леві рушив на мене. Мої навички з рукопашного бою, не надто поступались його навичкам, але якось не хотілось боротись з п'яним Леві, та і честі було в цьому мало. Один постріл з імпульсного пістолета і Леві лежав скорчившись від м'язових спазмів, хлопці піднявшись, ще кількома стусанами “привітались з Леві”, з того часу якось стосунки в нас не заладились.Попри те, Леві був першокласним авіаційним інженером, всі ізраїльські новітні військові безпілотники, були створені за його участі. Досі не розумію як Брендмаєр і компанія змогли його заманити сюди? Він би з легкістю зміг отримати місце в будь-якому іншому сховищі на землі, напевно десь була замішана та сама, його, вже колишня дружина. Щодо Дерімора то він був начальником відділу правопорядку, типовим америкосовським воякою, як кажуть в нас, стройовий офіцер, махра, з колосальним бойовим досвідом. Цим ми з ним були дуже схожі, не дивно що я став згодом його правою рукою, солдата може зрозуміти тільки солдат, і не важливо в якій армії ти проходив службу. Під губою у майора  Дерімора простежуваласьподушечка  снюсу, на нього він перейшов коли закінчились остаточно сигарети.
- Остап привіт, сідай,- сказав Дерімор.
Він натиснув на сенсорну панель, голографічного програвача на краю столу і перед нами розгорнулась модель якогось об'єкту.
- Я тільки що, з наради,- продовжив Дерімор,- атмосфера достатньо очистилась, і ми вирішили що вже час провести розвідку, тому ви тут. Це об'єкт на якому знаходяться безпілотники, ви їх запустите. Накно завантажить програми, та піджене пареметри штучного інтелекту. Фрідман запустить безпілотники. Остап ти ще візьмеш когось з наших хлопців, ви перевірте Стан складу наявність зброї і припасів в ньому.
-Сер, а яка відстань до складу?- трохи розгублено запитав я.
- Близько шістдесяти миль, візьмете два снігоходи, зброю, спорядження і RS-42.
Джим Дерімор відірвався від листка, який явно вже вичерпав свої функції направив свій пристальний  погляд на Матсуо, і запитав:
- Накано проблем з RS-42 не буде?
- Ні, сер!- лице Мастуо оживилось, з силою, малої дитини, яка весь рік чекала на подарунок і нарешті на Різдво отримала його і зможе розпакувати.
- Якщо до снігу, холоду, він банально не загрузне в ньому?-Дерімор.



HADO ANDREW

Відредаговано: 09.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись