Передісторія(Частиа.1)

Київ 2070 рік.
Вечірнє небо заполонила гроза. Я любив весняні грози, я сприймав їх як ознаку того, що природний двигун запустився, щоб оживити, розбудити все довкола. Коли ми в'їхали в центр міста, потоки води затьмарювали, подекуди навіть спотворювали, величезні рекламні голограми встановлені прямо на майдані. Десятки екранів на будівлях, які транслювали всяку всячину, створювали яскраве шоу і давали зрозуміти що ти знаходишся дійсно в самому центрі країни. Від Києва який він був незадовго до мого народження, збереглись хіба що фасади, деяких будинків. Вся їхня начинка в центрі була замінена на нову, з подальшим ростом в гору. Цікаво, чи хтось, хто, жив років 50- 60 тому назад опинившись тут зараз зміг би одразу в оточенні хмародерів розібратись де він?

Цього вечора у Василя Петровича була зустріч у ресторані «Марімор» це-був найкращий ресторан міста, принаймні так вважав Петрович. Він часто говорив про те, як чудово там змогли поєднати вікторіанський стиль з сучасним. Хоча наскільки я в цьому шарю, то з вікторіанського стилю там були присутні лише антикварні тарілки і прибори, ну і кілька цяцьок на стінах. Петрович розщедрився, і замовив нам з Олегом столик недалеко по сусідству. Ми обоє з Олегом були його охоронцями, при собі у кожного з нас була зброя, але функції ми виконували дещо різні. Олег був водієм, хоча потреба у водію відпала. Кілька років тому місто перейшло на автоматизовано-контрольований рух транспорту. Це означало що коли машина потрапляла в міські межі то вона автоматично починала управлятись комп'ютером, достатньо було лише задати адресу. Поза його межами дозволялось, ручне керування, хоча і воно було не обов'язкове. Та за старою звичкою Петрович залишив Олега, тим паче я не завжди був поряд. Щодо мене то я виконував функції асистента, я супроводжував Петровича на різних зустрічах і поїздках, в тому числі закордонних. Три миротворчих місії, американська приватна військова компанія, два роки в Штатах дались взнаки, моя англійська була на досить хорошому рівні. Зустріч завершилась і Василь Петрович покликав нас обох.
-Олежка ти їдь до дому, потім відправиш машину назад, якщо шо, Остап мене супроводить - сказав Петрович,- а ти Остап залишись тобі спішити нікуди.
І тут була його правда, спішити мені було дійсно нікуди, я вже 4 роки як жив один.
- Офіціант!
- Слухаю вас пане.
- Пляшку Бренді будь ласка і два бокали - Петрович розвалився розслаблено у кріслі.
-Якому бренді віддаєте перевагу пане?
-Кортель є?
-Так звісно пане, одну хвилинку, -до роздратування ввічливий та привітний офіціант швиденько приніс все необхідне.
-Петрович я на роботі, хто вас до дому супроводить? Хто буде вислуховувати докори та прокльони вашої дружини?- я скорчив єхидну міну дивлячись як Петрович наповнює коньячний бокал.
-Жінка з донько і молодшим на Балі, старший в університеті.
- Не знав, коли вони встигли та чому так раптом?
- Сьогодні з ранку, Олежка в аеропорт відвіз, знаєш як це, заступник міністра з охорони здоров'я, не легко у відпустку вирватись, тільки вчора вирішили, що їхатимуть.
- І ви вирішили цим скористатись?- я знову скорчив єхидну мармизу.
-Ти цей, Остапе, не корч з себе «пісну булку», зараз ще по бабах поїду. Тим більше це говориш мені ти, холостяк, який вечорами побухує, від такого як я перегар не замаскуєш, -моє лице трохи порум'яніло від сорому.- Значить слухай, в наступний вівторок хочу відправити тебе на тиждень в Женеву, в одну клініку, там ти пройдеш медогляд,-він зупинився очікуючи на мою репліку.
-Петрович навіть уявити не можу що ви придумали.
- Ти чув про Єллоустоун, такий собі супервулкан?
-Більше Петрович, я навіть був там на екскурсії, коли в Штатах жив.
-Молодець, а я не був, та й вже і не буду. За вірогідний інформацією на протязі року він вибухне.
-На скільки мені відомо вулкани не вибухають, а вивергаються.
-Цей вибухне, погуглиш вдома про супер вулкани, наслідки будуть непередбачуваними. За останніми даними цей вибух чи виверження, як хочеш його називай, викличе виверження ряду інших вулканів, що буде потім ніхто точно не знає. Скоріш за все, температура впаде на 10-20 градусів, на кілька років, можливо на десятиліття, настане так звана «вулканічна зима». Це все супроводжуватиметься землетрусами, кислотними дощами, цунамі, залишаться смуга маленької території в південній півкулі, де буде можливе сільське господарство, там частково залишаться флора і фауна. На решті земної поверхні, все інше вимерзне.
-Як від виверження вулкану може настати зима?- запитав я.
-Дуже просто, попіл і гази який викинуть вулкани, потраплять у верхні слої атмосфери, перетворюючись на аерозоль з сірчаної кислоти, який екранує більшість сонячного випромінювання. Ці аерозолі піднімуться так високо, що їх роками не зможуть вимити дощі. За попередніми даними, мільйони людей в перші ж тижні помруть безпосередньо від попелу. Все залежить від того, скільки вулканів вивергнеться. Інших же чекатиме чекатимуть голод, катаклізми, епідемії, війни за ресурси, і придатні для життя території. Якщо, ми це все переживемо, розкажу тобі що буде коли попіл осяде.- він усміхнувся, і безцеремонно з тягою алкаша в дешевій забігайлівці, кількома ковтками допив дорогий бренді.
-Переживемо? У вас є план? І звідки у вас така інформація, -іронія мене не покидала, і він це добре бачив.
-Бери вище, у мене є не тільки план, але й місце! Як тобі відомо, я являюсь генеральним директором східноєвропейського філіалу компанії «ядерне-майбутнє», яка належить до холдингу такого собі Брендмаєра. Дійсно дуже крутий і тямущий мужик, мільярдер зі Штатів, колишній сенатор, також можеш загуглити. Ну і от, він і ще пару таких крутих дядьків як він, збудували сховище там буде все необхідне для того щоб перечекати. А я як головний проєктант, наших ядерних малюків, і розробник реактору для сховища, потрапляю у список тих кому там зарезервоване місце, зрозумів?
Василь Петрович був одним з розробників і проєктувальник, нового типу міні атомних реакторів, на соляному охолодженні. Вони були маленькими, компактними, а головне безпечними. Завдяки матеріалу який створила і запатентувала ця ж компанія, нівелювалось будь-яке опромінення. На одній заправці такий реактор міг працювати до 10 років, або більше, а обслуговував його лише один оператор. Такі реактори, купували переважно великі промислові об'єкти, і навіть деякі сільські громади.
-А я тут Петрович при чому? Які мої заслуги?
-В тебе є свої заслуги Остапе, ти військовий, спеціаліст зі стрілецької зброї, новому світові потрібні будуть різного роду фахівці. Ну і мені потрібні будуть «свої люди», хто знає як все складеться.
-Новому світі, як чудово звучить. Ви тільки не ображайтесь Василь Петрович, але все це схоже на маячню, якісь рольові ігри для багатих. Ви там часом секту не зібрались засновувати? Від долі не втечеш.
-Втечеш, я свято в це вірю, думаю після Женеви твій скептицизм применшиться.
І дійсно, в Женеві мій скептицизм майже розвіявся повністю. Там на мене очікувала ціла клініка яка була переобладнана, для відбору кандидатів. На вході мене зустріла озброєна охорона. Вони відразу перевірили, документи та особисті речі. Будь-які засоби зв'язку, звуко або аудіо записувальні пристрої були заборонені. Підтвердження особи здійснювалась за допомогою запису активності нейронів головного мозку, при вимовлянні кількох фраз, потім ці записи порівнювали зі зробленими раніше, попередньо сюди відправленими. У наш час чудес медицини, тільки такий спосіб гарантував сто відсоткову гарантію ідентифікації особи. Далі два дні були сповнені суцільних перевірок, починаючи від стоматолога і панорами зубів, закінчуючи томографією. Важливе значення приділялось, психологічному стану, стресостійкості, вмінню адаптуватись до зміни навколишнього середовища. Різного, роду психологічні тести, тест на айкю, на клаустрофобію, і тому подібне. На третій же день, перевірялись професійні якості. Спочатку була довга співбесіда, яку проводив фахівець, відповідно до спеціалізації претендента. У моєму випадку співбесіду проводив майор Джим Дерімор з американських збройних сил. Після годинної розмови, я зрозумів що сподобався майору, як виявилось у нас було багато спільного. Потім була перевірка з рівня фізичної підготовки, навичок поводження зі зброєю, стрільби, та рукопашного бою.
Повернувшись в Київ наступного ранку, Петрович влаштував мені в офісі допит.
-Ну як пройшло розказуй, ще лишились якісь сумніви, іронія, хі-хі, ха-ха.
-Якщо чесно говорити Петрович, то все виглядало досить серйозно, таке враження що на відборі, в астронавти побував.
-І як ти себе проявив не зганьбив честь країни? Наскільки мені відомо, ми там будемо єдиними українцями, -В його устах це прозвучало якось до роздратування дуже жартівливо. Як він міг до цього так просто, і легкодушно ставитись?
-Якщо все що ви розказуєте правда, то мені не дуже зрозуміло, чому ви такий веселий?
Петрович засміявся і додав:
-Я вже кілька місяців в собі це переварюю, у мене пройшла стадія, страху і шоку. Хоча це і не зовсім коректо, я почав якось до цього ставитись по філософськи…
-Ваші домашні знають? І чому ви не візьмете когось з родичів?
-Наташа знає. Ні в мене ні в Наташі немає рідних братів, або сестер, її батьків не візьмуть вони надто старі. З усіх моїх знайомих, мій вибір впав на тебе. Якщо ти себе нормально показав то думаю все буде добре, а моє слово, додасть тобі кількадесят відсотків.
-Петрович в мене Саша, як я зможу її залишити тут, знаючи що насувається?
-О нарешті згадав! Я чекав і навіть підсвідомо почав робити ставки, згадаєш ти про неї чи ні. Думаю якщо ми привеземо ще одну маленьку дівчинку, то сховище не рухне і на мороз її не виженуть. Я тобі дам знати якомога раніше, ти головне будь готовий забрати Сашу.
Протягом наступних шести місяців, неодноразово в новинах, проскакували повідомлення з Єллоустоуна, про землетруси, обвали, смерть тварин і навіть людей, від отруйних газів, але ніякого повідомлення про виверження. Якби я особисто не побував в Женеві, то однозначно б не повірив у це все.
Одного п'ятничного вечора, зателефонував Петрович.
-Остапе завтра в третій дня ви повинні бути в Борисполі, чекатимемо вас з затримкою не більше пів години, потім ми вилітаємо, візьми документи свої і Саші, та найнеобхідніші речі. Будеш на місті зателефонуєш тебе зустрінуть.
-Дякую Петрович до завтра.
-І ще Остапе, акуратніше там…
-Добре Петрович.
У мене відразу почав народжуватись план дій. Не те що я не думав про те як викрасти Сашу, просто не було сенсу щось планувати наперед, я не знав коли це саме станеться, але одне я знав точно, діяти потрібно було швидко і рішуче.
Зранку в суботу, я зібрав речі, сів в машину, та зателефонував колишній дружині. У мене з нею, були досить натягнуті стосунки. Ми розлучились три роки тому, причина була банальною, не зійшлись характерами. Постійні сварки, істерики, одного разу дійшло навіть до бійки, хоча я любив Марину, але не хотілось травмувати дитину. Ненависть між нами зросла настільки що право бачитись з донькою мені довелось виборювати через суд.
-Марина привіт
-Привіт, що ти хотів,
-Сьогодні субота, хотів з Сашею побачитись, погуляти трохи.
-Твій ліміт на цей місяць вже вичерпано, та й сьогодні вона у моєї мами.
Плани мінялись ця стара карга, навіть говорити зі мною не захоче, про доступ до дитини не може йти і мови.
-Ми з тобою можемо зустрітись, я хотів поговорити, це важливо.
-Я сьогодні трохи зайнята, кажи по телефону.
-Мій шеф розповів що звільнилось місце в гімназії, де вчиться його дочка, він може допомогти влаштувати туди Сашу.
-Яка гімназія-запитала вона, я досить добре знав Марину тому мені не потрібно було докладати багато зусиль, щоб риба клюнула.
-Слухай я тут не далеко, давай заїду на пів годинки все тобі поясню і покажу, дуже незручно через телефон обговорювати такі речі.
-Добре, через скільки ти будеш? Бо за півтори години повернеться Міша не хотіла б щоб він тебе тут побачив.
-Через 20 хвилин буду в тебе.
З метою заробітку мілька влада, запровадила функцію зелене світло. Вона полягала в тому що машина могла проїжджати маршрут з мінімумом перешкод, весь транспорт на її шляху зупинявся автоматично, та здавав на узбіччя. Коштувало таке задоволення купу грошей, така послуга користувалась шаленним попитом у молодят. Оскільки грошей мені більше економити не було сенсу, я нею скористався, і вже невдовзі я був на місті.
-Заходь Остап, чай каву?
-Дякую, ти така люб'язна!
-Я завжди такою була Остапе, тільки цього ніколи не помічав і не цінував!-зараз найменше чого мені хотілось це вступати з нею в дискусію.
-Можливо, що там Саша? Що вони з сьогодні робитимуть з Лідією Петрівною?
- Як офіційно! З Лідією Петрівною, не стримуйся, називай її просто, як ти любиш “стара карга”.
-О Боже, Марина досить, скільки років пройшло! Можу я знати як проводитиме моя дочка вихідні?
-Твоя дочка зараз вдома в моєї мами, після обіду, вони підуть в торговий центр.-на моє превелике щастя все складалось досить непогано.
-Я в туалет.
В туалеті я витягнув з сумки шприц з опіатом, та поклав в задню кишеню штанів. Вийшовши звідти, Марина якраз робила каву, обернувшись до мене задом, момент був слушний. Я пришвидшив крок, схопив її та міцно стиснувши блокував руки. Відтяг якомога далі на відкритий простір, щоб вона не змогла вихопити якийсь предмет. Дістав шприц та вколов її у стегно. Марина вже трохи встигла оговтатись від шоку, та відчайдушно почала вириватись. Я закрив її однією рукою рот. При нормальних обставинах опіат діє до хвилини, але тут не приходилось надіятись на те що вона дасть намацати вену, в такому випадку, ефект настав трохи довше.
-Маринко вибач мне, вибач за все, я відвезу Сашу в безпечне місце, де їй забезпечать нормальне життя. Скоро ти все зрозумієш, -опір Марини ставав все слабше і слабше, а допоки не ослаб зовсім і вона не зануритися в сон.
Я зв'язав її та закрив у спальні, зібрав Сашині речі, та почав чекати її чоловіка, не можна було допустити щоб хтось підняв тривогу, інакше з міста мені точно вчасно не втекти. Залишалась проблема з тещею, на рахунок неї в мене був план. Я набрав Алісу, вона-мій «психолог», хоча і психолог з пониженою соціальною відповідальністю.
-Аліса привіт
-Привіт Остапе, хочеш заїхати ввечері?
-Хочу до тебе заїхати десь через годину.
-Я не можу, в мне через годину клієнт, давай вечором, можеш залишатись скільки захочеш.
-Ні Аліса потрібно через годину, скасовуй, я компенсую в потрійному розмірі.
-Це дуже щедро, але клієнт постійний, він теж дуже щедрий, тому я не можу Остапе, чого тебе так припекло?
-Аліска мені дійсно потрібна твоя допомога, прошу тебе!
-Шо сталось Остапе?
-Поясню тобі все потім, тільки одягнись скромно, і без макіяжу, візьми хустку, та сонцезахисні окуляри зрозуміла?
-Надіюсь ніякого криміналу?
-Що ти, який кримінал?, так, допоможеш в одній справі.
Сорок хвилин по тому, я почув як двері відімкнулись. Я прижався до стіни, біля входу в кухню. Навмисне залишив включеним, програвач щоб привернути його увагу, та першим ділом він пішов в туалет. Почувши що повернувся Міша, Марина якимось чином спромоглась підняти неабиякий шум в кімнаті. Я збільшив гучність програвача, до такого рівня що тепер не можна було почути нічого, в тому числі, як він наближається. Я дуже надіявся що він не почув, я не хотів йому нашкодити, зі слів Саші він був хорошим мужиком і завжди до неї добре ставився. Коли його силует з'явився в кухні, я дав йому зробити ще два кроки, хлопнув по плечу, а коли він майже зробив оберт в мою сторону завдав легкого, але точного удару в печінку. Цього було достатньо, аби пройшла секунда і він повалився на коліна, йому заперло дихання, він жадібно намагався хапати повітря, але це йому ніяк не вдавалось. Я одразу одів наручники. Коли його трохи попустило він почав щось бурчати.
-Що ти робиш Отстап? Я посаджу тебе на довго!- я взяв скоч і зроби два «смачних» оберти навколо його голови заліпивши рот.
-Та Міша посадиш, ти і вся твоя адвокатська контора, не хвилюйся.
Коли машина під'їхала Аліса вже чекала біля дому. В довгому чорному плащі, чорній хустці і чорних окулярах, як я і просив.
-Ну Остапе, розказуй куди їдемо?
Я дістав сумку яка лежала на задньому сидінні та відкрив її, сумка була наповнена купюрами.
-Аліска тут 40 тисяч, візьмеш їх і вилітай якомога далі звідси, бажано сьогодні, в Австралію.
-Що? Остапе що ти несеш? Яка Австралія про що ти говориш?
-Послухай мне уважно, і віднесись до цього серйозно! Ти, мабуть чула про супер вулкан Єллоустоун, в новинах часто показували.
-Ну так чула навіть зранку в говорили, що там знову був сильний землетрус.
-Найближчими днями він почне вивергатись, він величезний, він спровокує виверження інших вулканів, на планеті почнеться, довга зима, хаос голод, хвороби війни, я не знаю що ще буде і ніхто не знає! більш менш нормальне життя буде можливо лише в південній півкулі. Тому відправляйся кудись туди.
-Це якась маячня Остапе, ти що зібрався робити.
-Повір це не маячня, мій шеф забере мене у сховище де можна буде більш менш нормально існувати, мені потрібно щоб ти допомогла мені забрати з собою Сашу?
-Якись брєд Остапе, я просто...Ти так сліпо довіряєш своєму шефові? А що як цього не станеться Остапе?
-Я був на відборі кандидатів Алсіка, виглядало все дуже вражаюче. Плюс шеф за останній рік продав все майно, навіть будинок де він жив, і переїхав орендований. Він свято вірить в це, а він, незрівнянно розумніший за мене!
-А якщо все ж не станеться Остапе то що тоді?!
-Тоді Аліска я сяду надовго.
-І ти хочеш що я сіла з тобою?
-Нічого з тобою не станеться, головне прикрий добре лице, ніхто не знає що ми знайомі. Я тобі дам номер телефону одного хлопця в Австралії, він мені зобов'язаний мені життям. Він тебе зустріне, і допоможе, скажу що ти моя сестра. Можливо почнеш нове життя. А те що я тебе не здам в разі чого, будь певна ти мене знаєш добре.
-Ти не зібрався нікого вбивати?
-Ні, лише потрібно забрати Сашу, прошу тебе Аліса, це моя дитина!
Ми залишили машину неподалік, підійшли до тещиного під'їзду. Аліса набрала номер квартири на відео домофоні.
-Слухаю вас.
-Лідія Петрівна добрий день, я Онучка Софії Миколаївни, вона померла сьогодні.
-О Боже! як померла? Я ж кілька днів тому її бачила! Що сталося?
-Інфаркт, пробачне не можу говорити- Аліска почала імітувати ридання?
Благо що Саша часто любила розказувати, про бабусю, і її подруг.
-Заходь дитинко.
Біля дверей в квартиру, у Тещі почали виникати сумніви.
-Вибачте дівчино, але я не пам'ятаю щоб Софія Миколаївна розказувала мені про Онуку.
-Я двоюрідна онука ми сьогодні тільки приїхали,- вона почала ридати ще сильніше і це спрацювало, двері відчинились.
Я відразу заскочив у квартиру. Теща остовпіла, я усміхнувся та почав з нею робити ті самі дії що із дочкою. Аліса повинна була, зблокувати Сашу допоки я не закінчу. Та з кімнати пролунав чоловічий голос.
-Софія де ти там? Все нормально?
-Аліска швидко шукай Сашу!
Я хотів, ще притомну тещу, швидко затягнути у ванну, та не встиг, з кухні вийшов якийсь дід. Побачивши мне він повернув на кухню, тільки б не телефонував у поліцію, та так не сталось, він повернувся назад зі здоровезним кухонним ножем.
-Відпусти її виродку от на 1000 і йдіть звідси, більше у нас немає. Бо інакше я з тебе шкуру спущу.