3000 днів без літа

Передісторія(Частиа.2)

Через годину льоту ми прибули у Швейцарію, в аеропорту Женеви, перонний автобус одразу ж повіз нас у VIP-зал аеропорту. Там ми пройшли перевірку, документів та особистих речей, по тому кожному видали персональні бейджики. На червоному бейджику була фотографія особи та персональний код, ні ім'я, ні прізвища вказано не було. На ньому великим чорним шрифтом було написано:

«Член спільноти Прометей»

Довершував цю картину, логотип із зображенням напівоголеного чоловіка зі смолоскипом у руці, який стояв на півколі. Півколо наскільки я зрозумів, символізувало, сховище, чи землю, чи  хто його знає що. Це виглядало б досить кумедно, якби обстановка була трохи іншою. Народ у середині, поділявся на дві категорії, стомлених наляканих людей, лиця яких благали щоб цей весь жах якнайскоріше закінчився, таких як я, і тих які були веселими свіжими, як Петрович. Останні здавалось би відправлялись у веселу безтурботну пригоду, і чекали з нетерпінням її початку. Висока блондинка, у чорному діловому костюмі, підійшла до Саші та одягнула їй на шию бейджик, Саша одразу почала ним крути оглядаючи зі всіх сторін, потім підбігла до Каті, та Наталі Сергіївної, в їхній компанії вона, здавалось трохи заспокоїлась, чому я був дуже радий. Після вечері, та короткого інструктажу, нас посадили у перонні автобуси і ми направились в сторону літака, за моїми підрахунком група складалась приблизно із ста людей. Коли ми наблизились трохи ближче, на білому гіперзвуковому лайнері боїнг, з синім «пузом», та на такому ж синьому невписуючомуся в загальну концепцію хвості, я побачив напис, «Айслендейр».Літак був досить кумедним, він був схожим більше на ракету посаджену на пару невеликих крил, з мініатюрним хвостом, такі літаки розвивали швидкість більше п'яти махів, та конкурували з «ракетами Маска» в міжконтинентальних перевезеннях.

- Чому Ісландія?, ви ж говорили що більш менш придатним для життя залишиться південь,- запитав я, прищурившись і продовжуючи дивитись, на цей дивний літак.

-Насправді ще північніше Гренландія. Ну а південь, це лише теорія, -розпочав Петрович,- все залежить від того якою буде тривалість зими, наскільки зміниться клімат і тому подібне. Та й на півдні, вже є наша одна база, — його «лекцію» перервало, те що автобус різко загальмував піддавши тіла пасажирів впливу, сили інерції.

Біля трапу усміхнені та привітні люди в чорному,  ще раз перевірили всі документи. Свою розповідь Петрович вже завершив у літаку. Як виявилось про катастрофу планетарного масштабу стало відомо років 30 тому назад, і багато урядів, та приватних організацій почали створювати сховища у різних місцях планети. Наше сховище «Прометей» Брендмаєр  будував 20 років. Воно було замасковане під шахту з видобутку золота, та по факту,  на березі одного з безкінечних фйордів, в середині гори, було створене невелике підземне місто, яке могло повністю існувати автономно, без, контакту з навколишнім світом, впродовж десятиліття. Вся ця діяльність ретельно покривалась гренландською владою, яка отримавши повну незалежність від Данії активно шукала інвесторів, для освоєння своїх багатих корисними копалинами надр. Компанія збудувала й інші сховища, які були розкидані по всій планеті, де саме, достеменно не знав навіть Петрович. Прометей з поміж інших вирізняло те, що  сховище, було найменшим, лише дві тисячі людей, проте воно було най технологічнішим з точки зору, як і побудови так наповнення різним устаткуванням.Це місце було вибране, у зв'язку зі своєю малозаселеністю, та важкодоступністю, найбільше чого боялись, творці Прометея,  що до нього доберуться люди, які під впливом, нових факторів можуть стати злими дуже, та кровожерливими. Наскільки було відомо Петровичу, великі держави будували сховища, які могли вмістити, десятки тисяч людей, та у нього й інших посвячених у ці таємниці осіб, це викликало, м'яко кажучи скепсис, ресурсів таки містам вистачило б на лише на кілька років, а про анархію, безлад та бунти, взагалі говорити безглуздо.

Прибули ми пізнього вечора, аеропорт на якому ми приземлились, був не великого розміру, за його освітленим периметром, не було жодного вогнику, який би вказував на те що неподалік є хоч якісь поселення, дикість і безлюдність цього місця це перше враження яке нахлинуло на мене. Потім людей групами по 20 чоловік, вантажним гелікоптером перевозили безпосередньо до місця призначення. Ззовні все дійсно виглядало як шахта з усіма її атрибутами, адмінкорпусами, та навіть з якимось житловими будівлями.

Вхід у сховище знаходився якраз в одній з таких непримітних будівель і нічим себе не видавав. Двері у сховище були не великим і нагадували вхід в актовий зал, чи шкільний спортзал, і тільки те що вони були повністю сталевими досить значної товщини, викривало незвичайність місця, яке вони приховували. По мірі просуванням довгим вузьким тунелем, такі двері повторювались і вже останні, за яким простягалась величезне просторе приміщення, нагадували двері що ведуть до банківського сейфу, які я бачив тільки у фільмах. Таких чорних ходів було декілька, і навіть проживши у бункері всі ці роки я не знав всіх. Парадний же вхід із величезними металевими дверима, при моїй пам'яті відкривався лиш раз, перед початком «апокаліпсису».

У середині нас розділили на групи приблизно по десять чоловік, до кожної приставили гіда, який показав нам наші спальні приміщення.

Потім всіх провели у невеликий компактний  актовий зал, який був водночас, кінозалом, театром, там місцем проведення різноманітних свят, та урочистостей, там показали ролик про наш новий дім.

Спочатку у ролику річ зайшла про виверження, можливі наслідки для планети та людства, також було озвучено що наше сховище не єдине, таких сховищ на планеті збудовано кілька десятків. Все це у свою чергу ілюструвалось яскравими відеороликами. Згодом річ зайшла і про саме сховище:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше