5

Зранку Споті рвався до моєї кімнати, мені довелось відчинити двері, щоб він влігся біля мене і солодко засопів. От тільки, я вже ніяк не могла знову заснути під його сопіння і обережно торкнулась сумки, щоб дістати книгу.

- Добрий ранок, Споті розбудив? - бабуся стояла із невеликим клатчем.

- Так, він вирішив прийти до мене, ти їдеш кудись?

- Треба в місто, - вона вже збиралась йти. - Що в тебе робить сумка Нонни?

- Тут книги, - я дістала одну. - То, ти в місто, у таку погоду?

- Ділова зустріч, - бабуся пильно оглядала сумку і я пожалкувала, що не сховала її під ліжко, тому одразу змінюю тему.

- В такому віці? - я здивовано глянула на неї.

- А що із ним не так? - вона поправила зачіску. - Отже, їжа в холодильнику, будинок на цей час твій.

Бабуся помахала мені рукою і зникла.

Залишаю Споті в моєму ліжко і із сумкою прямую на кухню. Мабуть, потрібно відати її назад, щоб не виникало зайвих питань. Поки кипить чайник я оглядаю книги. І, загалом, це той тип книг, які я не читаю. Романтика віяла ще із перших сторінок, а в деяких і по обкладинці були помітно. Із п’яти книг я обрала одну, біографія якоїсь жінки, яка мала не занадто скромне життям у свої дев’ятнадцять. Автор мабуть постарався додати всі барви життя для цієї героїні і зробити її біографію як у всіх тих серіалах із безкінечними серіями.

             Я погортала сторінки, проживати із цією жінкою її історію не дуже хотілось. А от наступна книга виглядала, так наче із якогось фільму із жанру фантастики. І я не помилилась, вона справді була із жанру  фантастика і я з легкістю видихнула, що мені буде що читати. Відкладаю книгу і роблю собі чай. Дощ все ще йде. Усі інші книги уже давно лежали в сумці. В двері постукали і я із надією подумала, що це Чон, але на порозі стояли близнюки.

- Можна? - запитав Марсель, я відчинила двері ширше.

- Жахлива погода, ми бачили, як твоя бабуся кудись їде, вирішили тобі скласти компанію, - Міранда заскочила до будинку і ввічливо зняла взуття.

            Вона помітила Споті і побігла за ним.

- Вона в захваті від тварин, буде з ним до вечора сидіти, - Марсель занадто швидко і близько опинився біля мене. - Пригостиш чаєм?

  Я відступила і кивнула головою попрямувавши на кухню, хлопець за мною. Чайник уже кипів і я поставила три кружки.

- Тобі який? Зелени? Фруктовий? Чорний?

- Чорний, - Марсель відкинувся на одному із стільців.

- А Міранді?

- Роби будь який, вона все одне пити його не буде, - його погляд впав на книги і він взяв одну. - Ти казала не маєш книг.

- Це не мої, - я повернулась до кухонної шафи щоб дістати чай.

- А чиї? - це виглядало, так ніби мене допитували, голос був зовсім не зацікавлений, радше вимогливий. - Тих хлопців?

- Твій чай, - я протягую кружку ігноруючи його питання і попутну чую, як наближається Міранда.

  Хлопець усміхнувся мені і взяв склянку.

- Чай? - звернулась я до дівчини.

- Не відмовлюсь, - вона сіла біля хлопця. - Цей хлопець чудовий.

- Ти про Споті?

- Ну не про Марселя точно, - вона торкнулась його волосся і скуйовдила його. - Можна із ним погратись?

- Так, звичайно, він б міг іще погуляти, але погода жахлива.

- Я можу погуляти, - вигукує дівчина. - Правда, я потім навіть можу помити його лапи.

             І не дочекавшись мого рішення, вона покликала Споті і побігла на вулицю.

- А я казав, - Марсель поглянув на її кружку.

- Я дістану печиво.

Між нами виникає тиша. Я сьорбаю чай навмисно, щоб менше говорити із хлопцем. Він також не в гуморі, його очі оглядають книгу і я не витримую ховаю її в сумку.

- Не варто.

- Тобі перестань палити їх очима!

- Я обираю собі книгу.

- Я не власник і книгу тобі не дам.

- Ніхто із них не дізнається, якщо ти не скажеш, - він відсунувся. – Можливо, це якісь магічні книги чи ще щось.

- Ми не спілкуємось, - я підіймаюсь, хлопець оглядає мене. - Не треба за мене хвилюватись.

- Так, ми ж ледь знайомі, - він поглянув кудись вбік.

            Забираю склянку Міранди і кладу її в раковину, але розвернутись мені не дає Марсель, який загородив мені собою шлях. Його руки лягли на талію, як будь яка дівчина, я б могла потягнутись за поцілунком, але те що він притиснув мене до шафи, не було аж занадто романтично, але й вульгарно це теж не було, його тіло було занадто далеко від мого, щоб торкатись.

- Я подумав, що буде справді непогано дізнатись один одного ближче, що скажеш?

- Скажу, що ідея жахлива, - кручусь на місці і опиняюсь до хлопця обличчям. - Три з десяти.

- Чому три? - мої руки відпустили і тепер він просто тримав їх на столі, щоб я не змогла втекти.