6

Вже вечоріло, бабусі ще не було,  я не хотіла їй телефонувати, боячись, що можу завадити. Машина під’їжджає до будинку,  завчасно накидую великий светр із капюшоном і теплі штани. Хлопець виходить із машини, а я уже стою на вулиці під дощем, лише декілька ліхтарів освітлюють нас, але мені достатньо, щоб побачити знайомі риси.

  Як тільки хлопець повертається, я обіймаю його і він здається теж.

- Ти нічого не привіз? - мій погляд падає в салон.

  Шон бере мене за плечі і віддаляється.

- Нам все ж таки варто поговорити, - він говорить серйозно, тому я не перебиваю його. - Пам’ятаєш, я відпочивав за кордоном того року?

            Я лише кивнула. Я не розуміла про що він, але розуміла, що мені не бачити моїх речей, одна із причин, у мене навіть не запитали, що мені потрібно.

- Так ось, пам’ятаєш того друга, про якого я говорив?

- Угу, - я закушую губу.

- Це важко пояснити, - він підіймає голову до неба і декілька хвилин так стоїть, міцно тримаючи мене за плечі. - Той друг - подруга.

            Чи то від того, що я роблю крок назад, чи тому що ноги стали ватні, але хлопець схопив мене міцніше.

- Я мав би сказати тобі раніше, але думав обійдеться, а потім у нас з’явились конфлікти і ми зовсім віддалились один від одного.

             «Не без твоєї допомоги» хочеться сказати мені, але натомість я лише дивлюсь кудись повз хлопця і уважно слухаю.

- Я хотів тобі це сказати особисто, по телефону говорити було б не зручно.

            Знову пробую робити крок назад. Не вдало.

            Очі печуть від майбутніх сліз, а ком в горлі повільно і зрадливо підступає все вище і вище.

- Чому ти одразу не сказав? - мій голос чути ледь-ледь, він тремтить, але не від холоду.

- Ми зустрілись після канікул ще декілька разів, я намагався пояснити собі і їй, - він нахиляється, але я відступаю і мене відпускають. - Вона спокійна, добра, приємна, одним словом, все те, що я шукав.

- Для чого ж ти тоді зустрічався зі мною? - Я намагаюсь перекричати дощ і дати волю емоціям. Таке враження, що із тим що Шон мене відпустив, він відпустив і мій гнів.

- Заспокойся! – його тон стає холодним. - Ми говорили про те, що колись доведеться розійтись.

- Ні! - сльози котяться градом. - Ти казав, що якщо ми щось будемо робити, то цього не станеться.

- А ти хотіла бути зі мною? – Шон промовив це із ноткою сарказму.

- Мабуть, через це, ти знайшов іншу? - я витираю сльози тильною стороною долоні.

- Ось ще один доказ, ти не вмієш себе контролювати. Тобі потрібно казати, що робити.

- Я не твоя власність, щоб ти казав мені, що і як робити!

- Відтепер, точно ні, - він відкриває двері машини і спокійним тоном промовляє. - Батькам краще не казати поки нічого.

- Ну звичайно, ти ж так переживаєш за це!

- Як не як, а ми з тобою були разом, я теж хвилююсь, - його тон стає м’яким, і він навіть зробив декілька кроків до мене. - Було б дивно, якби між нами справді щось таки виникло, ми такі різні.

- Ти мене цим не заспокоїш.

- Це все одно остаточне рішення, ти можеш зараз сказати усе, що думаєш про мене, побити чи ще щось, - хлопець розводить руки, ніби ми маємо обійнятись, натомість, я лише шморгаю носом. Мені немає чого йому казати. Не зараз точно.

            Проходить декілька хвилин, волосся встигло повністю намокнути під дощем, як і весь мій одяг, із якого капало і я вже стояла у власній калюжі. У калюжі під назвою розчарована у всьому і у всіх. Чи радже, калюжа жалюгідного життя.

- Що ж, мабуть, не варто наполягати, - він сідає в машину. - Не стій тут довго.

            Машина їде і я проводжаю її поглядом поки вона зовсім не зникає. Коли я остаточно переконуюсь що її немає, то голосно заливаюсь слізьми. Відпускати перше кохання важко, так, згодна. Але ж коли тобі знаходять заміну, це зовсім інше. Мої схлипи давно вже перейшли у щось інше і перекрикували дощ. Витираю рукавом очі, які так і печуть і розвертаюсь.

              Напроти стоїть хлопець. Хлопець із будинку Нонни. О господи! Скільки він тут стоїть? Я мала жалюгідний вигляд (як і все моє життя в цей момент), ще більш жахливий чим в першу нашу зустріч. Я не можу зрозуміти хто це, через сльози усе в очах пливе, він весь у чорному і до того всього, те місці не освітлює ліхтар.

            Хлопець не рухається, я знову витираю очі і голосно схлипую. Проходжу повз нього і захожу в двір. Знімаю усі речі біля входу і швидко прямую до себе в ліжко. Заснути я змогла доволі швидко, мокре волосся, те що я змерзла і сльози, усе це перетворилось на таку втому, ніби хтось щось зробив, щоб мої схлипи не були такі голосні, а серцебиття прийшло в норму і не відчувалось усього цього дня, наче його і ніколи не було. Вночі мені здавалось, що я ходила на кухню пити, але, напевно це все ж таки мені наснилось, мені часто снилось те, що я ніколи не могла пояснити.