7

Кошмари іноді заповнюють сни, так буває. Мої кошмари все частіше підкрадались у сновидіння і робили повний безлад в голові. Після усього пережитого, я б мала сходити до психолога і пропити курс ліків. Зазвичай, я все приймаю близько до серця, а мої сни потім відіграють усі ці картинки в голові і я часто прокидаюсь із думками, сон все ж таки це чи ні.

              За вікном почувся шум. Я підхоплююсь і прямую до нього. Посеред заднього подвір’я горіло світло. Це не місяць, тому що воно освітлювало тільки частину території, ліхтарі сюди не діставали. Хтось ходив у нас на подвір’ї. Дощ ще йшов, але я все одно обережно перелізла через вікно, гілка, якою йшов Чон ще досі була так близько. Босі ноги не відчували холоду, а дощ хоча і йшов, я здавалась зовсім не мокла через нього.

             За декілька сантиметрів я зупиняюсь біля постаті, щоб краще її розглянути. Чоловічі обриси так і кидались в очі. Я майже зрівнялась із хлопцем, і чим ближче я підходила, тим краще розуміла, що це хтось, із будинку Нонни. От, тільки хто. Хлопець стояв біля дверей, які я раніше тут не бачила, я оглянула двір. Двері просто стояли посеред  саду, ніби завжди тут були, вигляд у них був звичайних дверей, кольору темного коричневого дерева.

   Хлопець намагався їх відчинити, він вперто тримався за ручку і не хотів її відпускати. Згодом він нахиляється.

- Звичайно! - промовляє він і його голос змушує мене здригнутись, тон звучав не занадто привітно, радже роздратовано. - Ключ, як я міг забути, що люди ніколи не залишає такі речі відкритими.

   В голосі можна почути насмішку, але через декілька секунд хлопець б’є кулаком по дерев’яній поверхні і вона ледь не тріснула.

Мабуть, мені варто було б заховатись, а не стояти позаду нього. Через дощ і холодне повітря я шморгнула носом і хлопець завмер. Піді мною ламається гілка і її тріск змушує його зіщулитись. Чудово, ще цього не вистачало.

- Ти все таки вирішив мені допомогти? - до мене розвертаються.

   Наші погляди зустрічаються і я впізнаю того хлопця, що бачив мене на вулиці, його обличчя майже освітлювалось, але на ньому були ж ті самі речі. Я скуйовджуюсь від сорому і всього, що він побачив.

- Мг, що ти тут робиш? - він глянув на мене і світло перемістилось на моє обличчя.

            Від великої кількості променів я закриваюсь рукою і роблю декілька кроків назад.

- Взагалі то, ти на нашому подвір’ї.

            Хлопець озирнувся, щоб переконатись чи я кажу я правду.

- Не зручно вийшло, - він поклав руку на потилицю і глянув вбік.

- Так, я теж так думаю, - мій голос став впевненіший. - Тобі було б варто запитати, перед тим як тут з’являтись...

- Та ні, я не про це, - він очима вказав на мій зовнішній вигляд.

            Я стояла в одній довгій футболці, яку забрала у Шона, коли ми ще були разом, і вона сягала коліна. Шукати щось щоб прикритись було б безглуздо і смішно, але я все одно намагаюсь знайти хоч щось. Розвертаюсь до хлопця спиною. Окрім темряви нічого не розгледіти.

- Візьми, - мене обережно плескають по плечу.

            Повертаюсь. Хлопець тримав в руках взуття, невеликі чорні черевики і великий светр. Мої брови поповзли до верху і я з під лоба глянула на нього.

- Зараз прийдуть інші хлопці, якщо ти плануєш бути у такому вигляді, то будь ласка, інші тільки раді будуть, - він терпляче чекає, коли я заберу все і одягнусь.

   Він навіть відвернувся, щоб мене не бентежити, але скоріше всього, він вже не мав потреби щось оглядати, я стояла навпроти доволі довго.

- Все? – він так і продовжував стояти.

- Так.

- А тепер повертайся, ти заважаєш, - хлопець знову опинився біля дверей і почав діставати в’язку ключів.

- Що ти тут робиш? - я встаю поряд.

- А ти? - я збентежено глянула на нього. - Маю на увазі, не спиш чому?

- Нічні кошмари, - знизую плечима.

- Що, нерви підводять? - чую насмішку.

- Тебе це не повинно стосуватись!

- Зрозумів, - він нахилився до ручки дверей, щоб краще було видно шпарину.

            Зависла тиша, лише дощ, який барабанив по даху. Я радше більше з цікавості чим із ввічливості стояла біля дверей. Сон зовсім не брав і я дивувалась такій бадьорості.

- Ти ще тут? - позаду почулись голоси.

- А ви думали сплю у ліжку? - хлопець повернувся до співрозмовника.

- Дуже смішно, - Джин побачив мене і завмер. - Що вона тут робить?

- Поняття не маю, - знизивши плечима відповів той.

- Хто? - позаду почулись ще голоси і я побачила Чанеля. - Привіт.

            Він помахав мені рукою, його рожеве волосся виблискувало на місячному світлі, а усмішка була настільки привітна і тепла, що я ненавмисне теж усміхнулась у відповідь. Від цього всередині ледь не літали метелики. Вперше, я щиро відповіла комусь взаємністю на таку дрібничку, як усмішка.

Та я не встигла відповісти словами, тому що Джин схопив мене за руку і оглянув з ніг до голови. Незважаючи на те, що він мав гарну зовнішність, манер йому ще треба набратись. Цього разу він здавався вищим мені  чим в першу нашу зустріч.