15

  Зранку Споті знову стрибав на моєму ліжку із повідком у зубах.

- Дай мені хоча б одягнутись, - я накидаю куртку і лише біля виходу розумію, що вона вдвічі більша за мене, Споті крутиться під ногами і не дає мені пройти, тому я просто одягаю взуття і ми виходимо на вулицю.

             Повітря зранку було прохолодне, але цього разу роса говорила про те, що вночі йшов дощ. Будинок Нонни виднівся в далечині. Ми могли б піти туди, але Споті вже був майже біля річки і я ледь бачила його хвіст і маленькі лапки, які перебирали зі сторони в сторону.

            На маленькій стежці до річки була витоптана по траві ще одна стежка. Вона скорочувала шлях і прямувала одразу до прірви, щоб пройти між нею і річкою до міста, такою стежкою зазвичай ходили листоноші, я ігнорую її і прямую до лавки, на якій хтось сидів. Знайомі силуети і образи вказували на Тієна. Що ж, отже, вони ще не поїхали. Я проходжу повз лавку, щоб хлопець мене не побачив, але Споті було байдуже, він сів біля Тієн і той погладив його.

- Не спиться? – голос Тієн був хриплий, цікаво, він завжди зранку такий.

- Я тебе не помітила, - перебираю із ноги на ногу.

- Не правда, мене важко не помітити, ти зробила це навмисно.

- Може й так, - знизую плечима, хоча Тієн і не бачить мене. - Споті пішли.

            Але той навіть не ворухнувся і скільки я б його не звала, він продовжував сидіти. Мої ноги нили від того, що я вже доволі довго стою і я сідаю біля Тієна на лавку, той глянув на мене, а Споті неочікувано знову почав бігати.

- Зрадник, - крикнула я йому в слід, а хлопець засміявся. - Чому ви не поїхали?

- Ти цього хотіла?

- Не відповідай питанням на питання, - обурююсь я.

- Чон сказав, що без тебе не поїде і ми вирішили усі тут залишитись, щоб переконати тебе, - хлопець глянув на мене, на обличчі з’явилась ледь помітна насмішка.

- Це взагалі не смішно.

- Я знаю, але дякуючи Нонні, ми залишимось тут ще на декілька тижнів.

- Ви читали те, що вона написала? - цікавлюсь я, адже я теж не знала що там.

- Джун читав, із Нонною усе добре, от тільки, вона заблокувала усі двері, які ведуть в інший світ і написала, що дуже не гарно з нашого боку їхати не зустрівшись.

- І ви ще надовго тут?

- Не знаю, цього вона не написала.

- Виходить, що угода розірвана?

- З чого ти взяла? - хлопець знову усміхнувся. - Вона не сказала де вона, а що, бентежать рамки і Чон?

- Навіть якщо і так, тебе це не повинно обходити.

- А мене обходить! - його голос стає грубішим і голоснішим. - Якщо ти хочеш розірвати угоду, то просто скажи де Нонна і, - він робить паузу, а голос знову стає м’яким, - дізнаєшся, що ми тут робимо і звідки ми.

- Не скажеш ти, скаже хтось інший, - я схрещую руки на грудях.

- Пробуй, - позаду почувся шум.

            Чанель із Чоном прибігли до лавки.

- Ви що крос здавали? - запитав Тієн.

- Змагались, - захекано починає Чанель, - хто перший прибіжить.

- І?

- Я програв, - Чанель падає біля мене, а Чон сідає на траву.

- Вітаю із перемогою, - я плескаю Чона по спині.

Тієн вказав очима на Чона, який захекано сидів на землі, а потім промовив.

- Ми йдемо.

- Я ж тільки прибіг, дай мені відпочити, - але Тієн його не слухав, піднявшись, він попрямував до стежки. - Був радий тебе бачити, приходь коли є час.

- Домовились, - я усміхнулась йому і він пішов за хлопцем.

            Чон підіймається із землі і струшує траву, він сідає поряд зі мною відкидаючись на дерев’яну опору.

- Дивний він останнім часом, - його погляд глянув на хлопців, які вже були далеко.

- Я не звертаю на нього увагу, ми з ним найменше спілкуємось, - я роблю як Чон і відчуваю, що його рука на моєму плечі.

- Він хороший.

- Не один ти мені це кажеш, - хмари затягнулись і враз потемніло. - Зараз буде дощ.

- Справді, - хлопець глянув на небо. - Йдемо.

            Я покликала Споті і ми попрямували стежкою.

- То, ви ще залишитись на деякий час? - дощ потроху накрапав.

- Доведеться, - він заклав волосся назад, але воно не слухняно падало на очі. - Тієн сказав?

- Так, я думала вас зранку уже не буде.

            Неочікувано для себе я зупиняюсь і моя рука знаходить руку хлопця, він теж зупиняється трохи далі від мене.

- Ми не поїхали не попрощавшись із тобою, я точно ні, - він робить крок до мене і я не встигаю зрозуміти, як опиняюсь у його обіймах.

            Ми простояли на вулиці поки дощ не почав накрапати із новою силою, довелося бігти до будинку бабусі і ховатись під величезною вишнею. Чон глянув на краплі і важко видихнув, він продовжував тримати мою руку настільки близько до себе, як міг.