17

  Цілу ніч я крутилась на ліжку і не могла заснути, коли годин показав четверту ранку, за вікном почало ледь-ледь смеркати. Я підіймаюсь, якщо до цього я не могла заснути, то вже немає сенсу лягати. Переодягаюсь у тепліші речі і виходжу на вулицю. Чанель стоїть біля паркану і когось чекає. Він помічає мене і махає рукою на обличчі одразу з’являється посмішка.

- Я чекав тебе, - опиняюсь поряд із ним, але інших хлопців немає.

- Ти сам?

- Замість Чона, ти не проти? - ми пішли стежкою.

- Ні, - запала тиша.

- Що у вас із ним? - Чанель глянув на мене, а я на нього.

- Тобто?

- Він вчора був засмучений, одразу до себе пішов, зрозуміло, що щось не так, зазвичай від щастя світиться, - хлопець знову поглянув на мене і я зашарілась.

- Я не думала, що так впливаю на нього.

- Усі помітили, він тобі подобається?

            Повільно стежка змінювалась на довгий коридор і я побачила безліч дверей.

- Це сон? - я озираюсь довкола і Чанель робить так само.

- Так, ти ще не навчилась відрізняти?

- Ні, я ще досі не розумію, як це працює, - я зупиняюсь.

- Ти не погодилась?

- Ти про що?

- Про Чона, - мої очі блукають дверима, ми занадто швидко змінили тему, - чому ти не погодилась?

- У нас угоді із Тієном, - ми попрямували далі, в житті я б ніколи про це не говорила із Чанельом чи з кимось іншим, але ж зараз, це лише сон, я можу говорити що хочу.

- Чому б тобі просто її не розірвати?

- А ти скажеш мені звідки ви? - Чанель усміхнувся. - Ось бачиш. Що ти взагалі робив в моєму сні?

- Тієн попросив, - ми прямували коридором з дверима і Чанель напевно знав куди ми йдемо. - Можливо, ти чекала його?

- Ні.

- То що з угодою? - я промовчала. - Не думаю, що ви зараз щасливі, що уклали її, але ви такі вперті, що не хочете її розірвати.

- Так, - погоджусь я, - мені справді шкода Чона, якби не ця угода...

- То що? - хлопець уважно глянув на мене.

- Не знаю, - знизую плечима.

            Ми підійшли до жовтих пошарпаних дверей.

- Нам сюди? - я скривилась.

- Так, не дивись на них так, я сам не дуже хочу йти.

- То чому ми тут?

- Повторюю, Тієн попросив, заходь, - закочую очі, але все одно торкаюсь ручки і відчиняю їх.

Подвір’я школи, із великою кількістю людей ми проходимо всередину. Учні проходять повз нас, а я позадкувала назад, але руки хлопця зупинили мене. Він підштовхнув мене вперед.

- І хлопець у тебе ніякий! - ми синхронно повертаємо голову на шум.

- Якщо це такі відносини, то він тебе лише використовує!

- Чи ти і цього дати не можеш?!

              Чанель пішов першим, я ж пішла слідом, мої очі пекли. Навколо мене згуртувались учні, усе це кричали мені. Хлопець потягнув мене всередину. Я стояла в шкільній формі, а навколо булу дуже багато людей.

- Скажи, що це не правда! - я крикнула до своєї уже колишньої подруги.

- Я не розумію про що ти, - її тон врізався в вуха і справжня я здригнулась.

- Ось бачиш, навіть твій хлопець не може тебе захистити, а де ж він? - білявка штовхає мене в плече. - Ой, його ж немає.

            Усі заходяться сміхом. Я з уяви ледь стримуюсь, а справжня уже давно споглядає усе це і витирає курткою краплі, які одна за одною опиняються на щоках.

- Отже, ще раз, - мене знову штовхнули, - якщо побачу біля свого хлопця, вважай, що твоє миле обличчя можна буде бачити лише на фотографіях.

             Останній удар був настільки сильний, що я падаю на траву. Чанель спробував мене підхопити, але я з уяви сковзнула поміж його рук.

            Потроху учні почали розходитись і я залишилась майже одна. Дівчина до якої я зверталась, ще досі стояла наді мною.

- Мені шкода, але тебе усі так любили, - вона саркастично промовляє це і дивиться на мене. - Цей рік мав би бути найкращим для тебе, але ж, ти зв’язалася із хлопцем такої дівчини.

- Дякуючи тобі, - випалюю я. - Я думала, ми подруги.

- Подруги? - дівчина заливається сміхом.

   Я помічаю поруч із собою Чанеля і уже давно дивлюсь кудись вбік, лише б не на себе, а от хлопець очей не міг відірвати, що ще більше бентежило мене.

- Подругами, ми були до того моменту, коли ти не почала бути кращою, у всьому. Думаю, це тобі на майбутнє урок.

             Вона йде, а я починаю струшувати із одягу траву. Чанель нахилився щоб допомогти, але я з уяви його не бачила. Згодом він її залишив і повернувся до мене. Я присіла навпочіпки поряд із собою і заплакала. Голосно, так як завжди, коли людям просто потрібно виплакатись, його рука впала на  моє плече і він підбадьорюючи почав його гладити. Здавалось, що ми тут були не самі і Чанель із кимось контактував очима. Через пару хвилин він опинився біля мене.