20

Споті бігав із місця на місце і я якийсь час поки їла кидала йому його м’ячик, який він приносив мені і чекав, коли я знову кину його. За весь час, коли я сиділа на кухні я не почула жодної машини чи шуму  міста, лише птахи, які співали і жаби, які квакали біля річки. Із Чоном ми попрощались швидше чим планували.

            Бабуся приїхала о сьомій, коли я саме збиралась в ванну.

- Ти була у Нонни? - я стою у дверях.

- Так, її скори виписують, їй буде цікаво познайомитись із хлопцями.

  Навіть не кліпаю, що як Нонна з’явиться раніше, чим Тієн дізнається щось про мене, чи захоче він і надалі виконувати умови. Від однієї згадки про хлопця у мене пробігає холодок і я закриваюсь на сорок хвилин у ванні.

***

Я засинаю доволі швидко і вже у сні перелажу через вікно, і прямую на місце де постійно стоїть біля дверей Тієн, але сьогодні його немає. Оглядаюсь і вирішую його почекати. Цікаво, скільки в сні рахується час і чи можу я тут стояти аж до ранку. Якщо так, то можливо, мені варто було б піти до них. Галявина не схожа на ту, яку я бачу кожного дня, а до будинку я дійшла вдвічі швидше ніж зазвичай.

            Стукаю у двері  і через декілька хвилин мені відкриває Джин із хот-догом у руці, він саме кусав його.

- Привіт, - його очі стали ширші а хот-дог залишився наполовину у роті, - нічні перекуси?

- Вирішив помріяти, ти до кого? - хлопець пропускає мене усередину.

- До Тієна, - насправді, я просто хотіла вирішити ситуацію, яка сьогодні склалась, нічого більше, хоча і не дуже розуміла для чого це мені.

- Я думав до Чона.

- Його ще немає?

- Він тільки у душ пішов.

- А інші?

- Тієн із Чанельом вийшли, а Джун, Джей і Мін не фанатіють від таких снів.

- А ти?

- Я їм.

- Отже, мені немає що тут робити, - я важко видихаю.

- Чому це? Хочеш? - Джин протягує мені хот-дог.

- Ні, дякую, - я усміхнулась.

- Ти ще можеш десь зустріти хлопців, вони пішли відносно не давно.

- Тоді, може, я ще зможу їх зустріти.

             Джин зачинив двері і я йду назад додому. На початку вулиці я помічаю знайомі силуети. Тієн із Чанель мабуть мене теж помітили, останній помахав рукою. Коли я вже бачила чітко їх обличчя Чанель почав щось кричати.

- Що ти тут робиш? - я ледь почула його голос.

- Шукала Тієна, - зізнаюсь я, але замість того щоб зупинитись, Тієн йде далі. Ми із Чанель проводжаємо його поглядом.

- Не звертай уваги, у нього сьогодні поганий настрій.

   «Я знаю» хочеться сказати мені, але натомість я глянула на Чанеля.

- Ви гуляли?

- Так, ненавиджу гуляти, ці коридори і двері, я їх так путаю, - він аж здригнувся.

- Коли ми тут зустрілись, ти не казав такого.

- Зустрілись? - перепитує Чанель.

            Я кліпаю очима.

- А точно, - він драматично б’є себе по лобі, - так. Я піду.

             Я відійшла лише тоді, коли дві фігури розчинились у повітрі. Що мав на увазі Чанель? Ми зустрілись недавно і довелося прикласти б масу зусиль, щоб забути все те, що було у тих дверях, але можливо, він просто забув за це, ми ж у сні.

Я струшую думки, але все одно на декілька секунд мені стає моторошно. Повертаюсь стежкою і прямую прямо в сад. Сірі двері так і продовжують стояти там, ніби є частиною цього саду. Я пробую їх відчинити, але марно, ручка лише крутиться, але самі двері не міняють свого положення.

  У моїй голові з’являється ідея і я виходжу на вулицю і йду тією ж стежкою що і з Чанельом. Вулиця поступово перетворюється на коридор, але я йду ще далі, двері тут мають стільки відтінків, що я не задумуюсь розглядаю кожні. Помічаю двері Бена, а далі Міранди. Всі ці двері скоріше всього були людей, яких я уже знала. Коридор поступово втрачає свою яскравість і кольори міняються на тьмяні.

            Я не одразу знаходжу темно червоні старі двері. З останньої нашої зустрічі вони зовсім не змінились. Лише місце було інше. Обережно беру ручку і штовхаю їх, вони піддаються. По тіло проходить холодний вітер і збираючи всю волю, я заходжу.

            Я інша, щось шукаю у речах свого хлопця, можна сказати, я просто літаю із одного кінця кімнати в іншу. Зі сторони це виглядає дуже смішно, здавалось, що я шукала щось, що належить мені, але насправді, я шукала те, що належить зовсім іншій людині. Остання спроба, відчиняю тумбочку поряд із шафою і щось із неї беру. Я інша стояла спиною до мене, тому якщо я не знала б що там, то подумала, що це якийсь подарунок.

            Сідаю на ліжко навпроти себе. Олівія тримає у руках дві квадратні фотографії із недавнім підписом минулих вихідних. На них Шон із якоюсь дівчиною і скажу чесно, дивляться вони доволі мило. Інша я починає нервувати, я заглядаю через її плече. Руки трусять і ось-ось заплаче. Як це схоже на мене.