24

  Я підскакую у ліжку. Це був лише кошмар, моє серце шалено калатає. Із відчиненого вікна ллє дощ і прохолодне повітря заповнило кімнату. Здригаюсь. Ще досі не можу прийти від побаченого і почутого. Не розуміючи, що відбувається я прямую на кухню. Там я спустошую декілька склянок води і сідаю за стіл зариваючись руками у волосся. Каплі падають на дерев’яний стіл, але мій плач був беззвучний, жодного схлипу, лише удар води із поверхнею.

Я наче відчувала, що хлопці будуть стояти у мене під будинком тому швидко йду у свою кімнату і накриваюсь із головою в ковдру. Спала я чи ні не знаю, але кожні півгодини я підіймалась із ліжка і знову лягала. Здавалось, що хлопці стояли аж до самого ранку під моїми вікнами, тому що зранку я чула їх голоси, а може, то лише здавалось. В будь якому випадку я пролежала дуже довго.

***

            На кухні бабуся сидить із Споті, той бігає по кухні, вона читає журнал про садівництво. Я беру молоко із холодильника і заливаю пластівці, додаю фрукти і повільно жую. Мої очі змикаються кожну хвилину і я майже падаю у тарілку.

- В тебе все добре? Зазвичай в такий час ти приходиш із прогулянки, - бабуся встає робити мені чай.

- Мені не спалось вночі, - я позіхаю. - Сьогодні піду до Міранди із Марселем, сподіваюсь, вони будуть раді мене бачити.

- Можеш піти як поснідаєш, я бачила їх на вулиці, Бену все ж таки вдалось їх вигнати на свіже повітря, але не надовго.

- Він хоча б спробував, - не знаю, звідки у мені взялась ідея піти до цих двох, але розвіятись в іншій компанії було б не погано.

              Як тільки я поїла, то одразу ж переодягнулась і попрямувала до Міранди і Марселя. На вулиці я помічаю знайомі силуети. Джун, Джин і Джей йдуть вузькою вулицею і я можу із точністю сказати, Джей несе кекси, від цього я розпливаюсь в усмішці, але коли їх силуети достатньо близько, я без вагань заходжу до Бена в двір.

            Міранда і Марсель сидять на підлозі перед телевізором, в руках вони тримають джойстик і в щось зацікавлено грають. Дівчина помічає мене і залишає гру.

- Ей, - вигукує Марсель і намагається дотягнутись до іншого джойстика щоб грати і ним.

- Привіт, - Міранда махає мені рукою. - Ми не бачились цілу вічність.

              На диву вона була така привітна, ніби ми справді давні подруги.

- Будеш щось?

- Міранда, мене зараз вб’ють, - Марсель жалібно глянув на нас.

- Ні, дякую, я вирішила навідати вас, ми давно не бачились.

- Ну і не треба, - буркнув хлопець і повернувся до гри.

- Пішли, - Міранда потягнула мене у невелику світлу спальну кімнату. - Марселя не відтягнеш від відеоігор, будеш?

             Вона протягнула мені печиво. Я відмовляюсь, але вона наполягає.

- Зізнаюсь, мені треба більше бути на свіжому повітрі, ці відеоігри скоро зведуть мене із розуму, ти теж виглядаєш втомлено, щось сталось?

- Сьогодні мені наснився жахливий сон, тому у мене такий жахливий вигляд, - промовляю я із усмішкою і дівчина підскакує.

- Як щодо прогулянки? Я не була на вулиці тижня два.

- Ми можемо вийти в сад, - але Міранда уже тягне мене за руку. Марсель щось невдоволено бурчить екрану телевізора. - Я бачила тут річку, здається, в тій стороні, пішли.

              Вона попрямувала туди, де кожен ранок ми гуляли із Споті. Міранда говорила про щось цілу дорогу і навіть не давала сказати мені ні слова. На лавці вона помітила когось, але я прослухала і це, тому коли вона зупинилась я влетіла у неї. Чанель, Тієн, Чон і Джей сиділи на лавці повернуті до нас. Міранда настільки голосно говорила, що я б не здивувалась, якби вони чули нас ще від її будинку.

  Джей завчасно кладе Чону руку на коліну, тому що, як тільки той хоче встати, Джей садить його назад і так декілька разів. Я підштовхую Міранду і під погляди хлопців ми йдемо далі стежкою.

- Раніше у тебе була інша реакція на них, - дівчина плете вінок і в неї це так вправно виходить, що за декілька хвилин букет із квітів опиняється у неї на голові. - Ви посварились?

- Ні, усе добре, - відвожу погляд та на щастя ми змінює тему.

   Ми пройшли невеликий маршрут, я вперто продовжувала стояти, коли Міранада пішла повз прірву і річку, нам довелось зробити величезне коло, лише щоб не йти тією стежкою.

- Гарний паркан, - каже дівчина.

- Дякую.

- Треба із нашим теж щось таке вигадати, а тепер мушу йти, мене чекають відеоігри.

               Вона йде додому, а я  швидко вечеряю і сподіваюсь, що мій сон ніхто не потривожить і я буду спати цілу ніч, а потім ще й день. Зручно вмощуюсь на подушці і заплющую очі.

***

Я помічаю свої двері, вони мають такий самий вигляд, як і в останній раз. Тягнусь до них рукою, ручка піддається і я відчиняю їх. На протилежній стороні бабусин сад де стояли ці двері. Позаду чується скрегіт і я розвертаюсь. Величезна тінь прямує до мене. Вона накриває мене із головою, я прокидаюсь. На годиннику лише час ночі.