2.1

Останній тиждень минув дуже повільно. На додаток мама заставила нас працюти.

- Лукас ти будеш доглядати за дітьми моєї подруги Маї; Еліф ти- прибирати в лікарні ; для Деймонда особливе поручення- ти будеш вигулювати собак.
Не ставши слухати наші притензії, вона написала нам адреси.

- Можете приступати до роботи завтра.

Кожного дня після університету ми з Лукасом їхали на наші тимчасові роботи. Лукас ненавидить сидіти з дітьми, тому мама й вибрала йому таке покарання.
Лікарня знаходилась в годині їзди від центру, тому добиралась я до неї на метро. В перший ж мене до мого "робочого місця" провела молода дівчина, яка виявилась практиканткою. Мені видали уніформу і швабру. День минув без пригод, тому в 6 я їхала в метро додому. 
Мені здалося що я потрапила у часову петлю, день закінчувався як і вчорашній. 
І нарешті... Я вільна. Небо стало синім, хмари рідшими, погода сонячною. Світ перестав бути білим і мокрим як і палати в лікарні.

-Ну зізнайся він тобі сподобався. Я ж бачу яка ти щаслива приходила з лікарні. 
Вже бо знай скільки годин Кріс виносить мені мозок своїми підкалуваннями.

-Я пам'ятаю яка щаслива ти була у вівторок, коли приймала до мене після роботи.

Flashback

Лікарня. Білі стіни і підлога. Нічого цікавого. Думки про те, що я проведу тут тиждень свого життя заставляють мурашки бігати по тілу. Як добре що мама не влаштувала мене сюди медсестрою. 
Дійшовши до рецепшина за яким стояли дві дівчини і про щось розмовляли я була вимушена перервати їхню розмову.

-Вибачте, підкажіть будь-ласка де знаходиться кабінет місіс Таун. 
Дізнавшись дорогу я повільно попрямувала по коридору роздивляючись інтер'єр. Моя мама не відправила б мене у якусь богом забуту лікарню, тому на превелике щастя я зараз знаходжусь у приватній клініці з дуже симпатичними пацієнтами. Поки я їшла по коридору мені не раз зустрічались милі хлопці, які своїми поглядами показували що я їх зацікавила не менше ніж вони мене. Але я маю хлопця, тому всі думки про цих красенів я послала дуже далеко і заборонила їм повертатись.

Далі були не дуже й важливі подій - коридор➡кабінет головного лікаря ➡ комірка під сходами із робочим інвентарем для прибиральників.
Мовчки я мила все що мені поручали, адже мій план був старим як світ:"Поводитись чесно, щоб тебе помилували і відпустили". Що може бути геніальнішим. 
Але повернуся до розповіді про незнайомця за якого так старанно розпитує в мене Кріс.

Це був другий день мого перебування у пеклі, яке ще називають лікарня. Середа. Сьогодні я приїхала в туж годину що й вчора. Народу було не багато, тому я тільки привіталась із вчорашньою практикантко - Мілою, як я вже дізналася. Здається нічого цікавого не мало статись, але...

Ведро із водою раптово перевернулось і вся вже брудна вода вилилась на білісіньку, щойно вимиту підлогу намочивши мої кеди і взуття незнайомця, який побачивши моє зле обличчя вже готувався помирати.

-Вибач будь-ласка я випадково - почав швидко говорити незнайомець - я зараз все приберу.

ВИПАДКОВО. Він випадково. Злість роз'їдала зсередини. Я вже готова була налетіти на хлопця із погрозами і кулаками, але погляд впав на його загіпсовану руку.

-Краще відійти і не заважай, а то ще більше себе покалічиш - я забрала з його рук швабру і почала прибирати те, що ще хвилину тому було чистим.

- Може я якось зможу загладити свою провину перед такою милою дамою - з явною посмішкою сказав незнайомець. Я повільно підняла свій погляд на нього і нарешті розглянула його. Зовнішньо він не відрізнявся від середньостатичного американця його віку: шатен, ніжно зелені очі, тонкі губи і виразні скули. Хоча ні, він дуже навіть симпатичний.

- І які є пропозиції ? - нарешті відповіла я. Мою увагу зацікавило його тіло. Його біла футболка огортала накачене мускулисте тіло, а оголена шия виглядала дуже мужньо і спокусливо. Подумки дала собі ляпаса за те що так відкрито спостерігаю за цим хлопцем.

- Можливо чашка кави у гарній компанії зможе підняти настрій - прошепотів він, галантно заклав здорову руку за спину і легенько нахилився до мене.

Наші обличчя відділяли всього декілька сантиметрів. Але невидимий ляпас знову привів мене до тями.

- А чому б і ні? - я відсторонилась від нього і подивитись із викликом.

"Знову на тіж самі граблі, Ліф?"

Занадто пізно я згадала про минуле. Незнайомець вже прийняв мою відповідь і був налаштований рішуче.

-Вибач що не представився. Я Даніель. Для друзів просто Дан. - представився хлопець і легенько вклонився - Надіюсь ти коли небудь зможеш назвати мене своїм другом.

Я погано розбираюсь у людях, але Дан здався мені дуже милим і добрим. Він вміє жартувати, має гарну посмішку, харизматичний...і я вже казала яка гарна у нього посмішка.

Голова відлетіла разом із залишками здорового глузду. Навіть Сем відійшов на другий план.

Цілий тиждень після того випадку ми зустрічались після моєї тимчасової роботи у кафе і парках. Я була присутня коли Дану знімали гіпс і коли він леть ще раз не зламав руку. 
 

- Звичайно ж я не зміг стояти в стороні поки якісь покидьки ображають беззахисну дівчину. Хоч я й послатися зламаною рукою, але те було варто. - На обличчі у Даніеля сяяла посмішка. І це людина яка ніколи не вихвалається. Провівши по короткому волиссю він все ж таки продовжив:

- А ти як опинилась у тій лікарні? - це питання було для мене неочікувано. Не розповідати з йому про те, що я сестра того самого п'яного бовдура з інтстаграму.

- Це довга історія, а почалась вона двадцять п' ять років тому, зимою.

Так-так Деймонду 25 років. Дорослий маленький хлопчик. 
За цей чудовий тиждень я перестала на нього злитись, адже він вигулює собак, на шерсть яких у нього алергія. Яка помста може бути солодша за цю? - Правильно ніяка! Тому все що залишається мені - це жити повним життям, незважаючи ні на що.