Розділ перший. Кавова пляма на підвіконні

Грицько, нікого не помічаючи, кілька секунд дивився кудись понад головами слухачів, що для присутніх здалося кількома напрочуд довгими хвилинами. Сидів, ніби збираючись з думками, а потім, очевидно, ввімкнули звукову доріжку, бо з колонок, що стояли по обидві сторони від невеличкого столу, за яким невимушено сиділи «винуватець» зустрічі, й модератор, письменник Олександр Заграва, полився шум і потріскування. У першому ряді сиділа, заклавши ногу на ногу, Оля. Вона пильно дивилась за кожним неусвідомленим порухом Грицька, а особливо за тим, як його руки обережно тримають книжку, не сильно стискаючи пальцями, але й не відпускаючи цілком. Він ледь помітно вдихнув, ковтнув слину, видихнув, затамував подих, ще раз вдихнув, але вже глибше, ще раз так само глибоко видихнув, дивлячись у відкриту книжку, посміхнувся кутиками губ, мабуть, сам того не розуміючи, і от, нарешті, відкривши на довільній сторінці, почав читати:

– Найкращий спосіб забути старе життя – почати нове. Тому найперше, що я зробив того чудового весняного ранку, виглядало дещо несподівано. Я прокинувся ще до будильника, заварив міцної кави, налив її у чашку й поставив на підвіконня, щоб охолола. Символічний початок нового дня. Тим часом я прийняв теплий душ, щоб змити з тіла надокучливі образи зі сну, який наснився мені цієї неспокійної ночі. Потім я підійшов до вікна й довго дивився на горизонт, де невдовзі повинно статися щось болісно-прекрасне.

Небо змінювалося з кожним ковтком кави.

Трамваї викочувалися з депо, люди виходили на прогулянку з собаками й кішками, з’являлися перші жовті автобуси з сонними пасажирами, ліхтарі вздовж вулиці раптово гасли, а рекламні щити виглядали покинутими, залишеними сам-на-сам із собою. Вчора й позавчора трамваї так само викочувалися з депо, люди виходили на прогулянку з собаками й кішками, з’являлися перші жовті автобуси з сонними пасажирами, ліхтарі вздовж вулиць гасли, а рекламні щити також виглядали нікому не потрібними. Я тисячу разів бачив одне й те саме, але з двома, так би мовити, постійностями, константами, які на відміну від решти світу не пригнічували, а приносили бодай якесь задоволення: перша – схід сонця, друга – кава. Дві  аксіоми мого хиткого мікровсесвіту…

Грицько затнувся, побоявшись наступних слів, але зробив так, щоб ніхто з присутніх нічого не зауважив: багатозначна пауза, незворушний погляд в сторону, зрештою, приязна посмішка.

Модератор хутко взяв мікрофон і дмухнув у нього.

 – Як на мене, – сказав він, – то дійсно, нема нічого містичного чи диявольського. Ти прокинувся, випив чашку кави… Здається, ніякого порядку речей не порушено, ніяких несподіванок, правда? Послідовність певних, можливо, буденно-ритуальних дій не змінюється з початком нового життя й навпаки?

Олександр нахилився до Грицька, ніби відстань між ними була завеликою, і  по-чудернацьки виструнчив пальці, обернувши вільну руку долонею догори. Таким чином він жестикуляційно закцентував увагу на запитанні, а в кінці ще й навмисно надав своєму голосу надмірної важливості, показуючи всім, що, хоч книга й автор непересічні, але не слід ставитися до них всерйоз, тим паче зараз, коли атмосфера повинна бути легкою й розкутою.   

– Ні, чому ж, – мовив поступливо Грицько, – щось таки змінилося, і зараз я можу з точністю до нуль цілих однієї сотої про це розказати.

– Авжеж...

– Натхнення – це те, що ми, прості смертні, називаємо чимось вищим і, насамперед, духовним. З огляду на дійсність, впевнено заявляю, що це явище трохи недооцінене, адже можна говорити про недосконалість навіть безцінних художніх творів, а можна говорити про недосконалість нашого повсякденного світу, у якому навіть найнатхненніші твори втрачають свій блиск і здатність надихати. Втрачають, ясна річ, не цілковито. Натхнення займає вичікувальну позицію й, коли знаходить найкоротший шлях для свого виявлення,  стрімголов кидається назустріч шукачу.

–  Ми досі чекаємо відповіді, – усміхнувся Заграва, поглядаючи то в зал, то на Грицька.

– Я почав здалеку, але розв’язка не за горами…

– А існує теорія відносності в літературі?

– Ця темна конячка ще прискаче до нас.

– Гаразд, про це потім.

– Отож, – продовжив Грицько, – натхнення, вже втретє згадане за цей час, не є прямолінійним чи наслідково спричиненим. Воно завжди, власне, є, а виявляє себе тоді, коли настає найкращий момент для цього.

– Тоді воно спричинене часом?

– Можливо, – стенув плечима Грицько. Йому не дуже подобалося говорити про такі віддалені речі, як натхнення. Одного разу воно навідалося до нього, і більше не приходило.

– А яке відношення має вже вчетверте згадане натхнення до незмінюваної послідовності? – Заграва не відступав.

– Щоб почати нове життя, недостатньо забути старе. Крім того, минуле, яке ми так настирливо хочемо забути, з тою ж таки настирливістю не забуватиметься. Та й навіщо взагалі що-небудь намагатися забути, якщо результат, м’яко кажучи, буде нульовим? А без натхнення всі наші спроби щось змінити в нашому житті приречені на невдачу. Тоді, того чудового й весняного ранку, я прокинувся швидше, ніж увімкнувся будильник. Я заварив, як завжди, кави й поставив чашку на підвіконня, але ще до того, як зійшло сонце, яке з’являється на горизонті якраз тоді, коли я роблю перший ковток. Прийняв душ, намагаючись змити неприємні образи зі сну, але ще до того, як я цілковито прокинувся, тобто ще до того, як я зробив перший ковток кави й мене розбудив будильник. Послідовність хоч і є, проте, якщо поміркувати, то все мало бути не так. Усе могло бути по-іншому.