Розділ третій. Зникаючий світ

Я довго дивився просто вниз, на каламутну воду, мокре каміння і якесь мотуззя. Праворуч, ступаючи по великих валунах, ходив безхатченко, шукав порожні пляшки, а те, що не відповідало предметам його пошуків, просто піднімав, розглядав з усіх боків, певно, міркуючи про можливе практичне застосування, а потім зневажливо викидав, ніби щойно тримав щось огидне, до того ж непридатне ні для чого. Обдертий і брудний, він побрів вздовж берега, час од часу зазираючи в кущі, нахиляючись, кашляючи.

        Я втомився дивитися за безглуздою руханиною цього нещасливця, перевів погляд на гілляку, що вперто застрягла впоперек ріки, витримуючи тиск води, не поступаючись. Розгледіти щось у каламутній воді я не міг.

Так земля очищується від бруду.

Ось так стояв і думав, аж поки дівчина, що безшумно зупинилася поруч, не промовила:

        – Де ти був?

        По-перше, я не зрозумів чи вона до мене зверталась, чи до когось іншого, а, по-друге, саме запитання збило мене з пантелику: як можна так просто підійти й  запитати що-небудь у незнайомої тобі людини, до того ж людини, яка стоїть на мосту, спостерігає за безглуздістю й думає про брудну воду як про напрочуд дієвий спосіб очищення?

        – Блукав, – відповів перше, що спало на думку. – А ти де була?

        – Поруч.

        – Твоя присутність для мене була невідчутною… – поскаржився я, бо відчував якусь незрозумілу образу. – Ти тільки-но тепер з’явилася. Чомусь тільки-но тепер.

        – Я завжди була поруч.

– І зараз поруч? –  я не вірив власним очам.

– І зараз… – тихо відказала дівчина.

        – І потім будеш поруч? – все ще не вірив я, гадаючи, що немає нічого мінливішого за майбутнє.

        – І потім.

        – А докази?

        – Їх не потрібно, – ще тихіше, але твердо мовила дівчина.

        Я запитав чому, але відповіді не отримав, натомість вона назвала своє ім’я. Мені здалося, що кращого доказу я не міг отримати, бо коли людина називає своє ім’я – вона кладе на твою долоню ключ. Хоча ні, не так, вона кладе на твою долоню клаптик білого паперу з адресою, куди можна прийти, приплентатись пізньою весною, щоб, приміром, сказати «доброго ранку» чи побажати гарного дня, чи нагадати про якусь недбало забуту, залишену річ на якій-небудь полиці твоєї душі в минулому житті.

        Я зрозумів увесь потенціал подарованої мені можливості. Прийшов час діяти, а не спостерігати за плином речей (ніби речі пливуть).

        – Як тебе звати? – запитала вона, обережно підіймаючи погляд.

        – Григорій, – сказав я, відчуваючи її тривогу.

        – Я боюся смерті… – ні з того ні з сього сказала вона. – Смерть приходить і забирає з собою того, хто тобі найдорожчий, нікого ні про що не запитуючи. Просто приходить і забирає з цього світу подалі. Подалі від нас, від нашої планети, що, мов крапля в пустелі, бовваніє в космічному просторі.

        Грицько розуміюче опустив погляд, всередині щось стиснулося, а потім те «щось» вистрибнуло й полетіло, сховавшись за деревами, хмарами, розчинившись у краєвиді.

        Дівчина продовжила:

        – Я не хочу порівнювати, але чому, наприклад, у нас, людей, є образ смерті у вигляді кістлявої пані в чорному балахоні, а образу життя, протилежного смерті, нема? Чи я помиляюся? Чому смерть – це якась конкретна містична істота, а життя – це все, що ми бачимо, й образи його настільки різноманітні й неосяжні, що й потреба в одному загальному образі відпадає, мовляв, що б не сталося – все буде гаразд, бо життя перемагає смерть, а добро – зло? Може, все трохи по-іншому: смерть, себто кістлява пані, чинить добро? А життя – всеохоплююча посмішка убивці, всуціль несправедлива в людському розумінні гонка?

        – Не знаю, мені здається, що смерть – це ще один образ життя, згусток того неусвідомленого, чому немає назви.

        – Думаєш, тільки неусвідомлене може бути неназваним?

        – Хтозна, може… Все інше – вже назване. Є слово «любов», є багато інших слів, включно з такими, котрі означають абстрактні поняття, неіснуючі, проте вони стають суб’єктивно існуючими, вони літають десь над нами.