Розділ п’ятий. Наближення

Сон Грицька

Стою посеред вулиці в незнайомому місті. Незнайомі міста – мої давні друзі з якими завжди приємно згадати про минулі часи, такі розмиті та майже забуті. Так само з цим містом, котре не має своєї назви, історії, інфраструктури, либонь і місцевих мешканців. Тільки я й порожні вулиці – асфальтовані, блискучі; неба не видно, але я знаю, що воно прямо-таки висить наді мною, тож не потрібно сумніватися у його існуванні. Не бачу жодних будинків, лише розмиті контури дерев, ніби без гілок, листя, стовбурів і коріння. Тобто самих дерев не видно, але я бачив їхні контури, темні й глибокі. Якщо хочеш – можна заблукати серед тих дерев; у їхньому існуванні я також не сумнівався.

        Повіяв холодний вітер, по спині пробігли мурашки. Щойно подумав, що це типова картина, типовий сценарій. А зараз, мовляв, я вирішу іти прямо (бо куди ще!), пізніше зустріну когось, хто мене спочатку злякає. Незнайомець чи незнайомка скаже, що чекав чи чекала на мене.

        Я запитаю:

        – Саме в цьому сні?

        Незнайомець чи незнайомка (надалі називатимемо цю істоту таємничим, як і годиться уві сні, іменем Еф) не здивується, не образиться, адже я не побачу жодних емоцій на обличчі, якого немає, тобто (ви вже здогадалися, проте давайте ще раз повторимо) ніщо не свідчило про наявність у тому, образно кажучи, клаптику простору обличчя. Я не сумнівався в його існуванні, тому бачив те, що бачать лише в снах: згустки енергії, реальність у її первинному вигляді.

        Еф гляне крізь мене й скаже, ясна річ, не видаючи  жодних звуків:

          – Саме в цьому, – Еф не зміг би говорити, як жінка або чоловік.

        Я вирішу промовчати й подивитися, що ж станеться далі.

        – Хто я? – запитає здивовано Еф, а в мене не залишиться вибору.

        На якусь секунду я опинюся в його тілі й дивитимуся на себе його очима. Потім повернуся у своє тіло.  Потім ще раз у його. Потім нас стане двоє. Я – у собі, і я – у ньому. Він – у мені, і він – у собі.

        – Гаразд, – скажу я подвійним голосом. – Більше ніяких запитань.

        Еф оцінить мою іронію й посміхнеться.

        – Ти напишеш мене, ти напишеш мене, – повторюватиме Еф.

        – Але я не можу! – заперечу дуже категорично. – Я не знаю, як тебе написати!

        – Знаєш!

        Але насправді я стояв посеред вулиці, у незнайомому місті. Воно чимось нагадувало мої внутрішні ландшафти, підводну країну, досі не відкриту аквалангістами чи дослідниками морських глибин. Я відчуваю глибину в усьому: у невидимих деревах, які, безперечно, існують ліворуч і праворуч, під і наді мною, у глибині, яка вміщує в собі незвідані ресурси енергії, у відповідях на запитання в кросвордах, загублених у часі листах, ненаписаних книжках і так до безкінечності.       

        – Безкінечність! – осяяло мене зненацька. – Вона всюди й ніде!

        Несподівано я побачив книжку, що лежала на дорозі. Я підійшов до неї й нахилився, щоб розгледіти ім’я автора й назву. Ні назви, ні імені автора я не зміг побачити, нічого дивного, так трапляється в снах, де важливіші підводні течії й образи, а не якась конкретика чи дотримання авторських прав.

        Здійнявся вітер і вирвав з моїх рук не написану кимось (невже мною?) книжку.

        І я крикнув:

        – Котись до біса!

        З іншого кінця вулиці хтось наближався. Я вже пошкодував, що дозволив собі вигукнути таке некультурне побажання. Передчуваючи наближення незнайомця чи незнайомки, а, можливо, і неминучої помсти книжки, яку так хвацько відправив до біса, я рвучко  обернувся й попрямував в іншу сторону.

        Темрява згущувалася з усіх сторін, але я знав, що це не темрява, а те, що хоче здаватися темрявою.

        – Стій! – почулося за спиною.

Проте я, мов невгамовний спринтер, не мав наміру закінчувати забіг, перетнувши фінішну стрічку, а мчати далі й далі, аж поки не забракне сил.

        – Стій! – почулося ще раз, уже голосніше, та, як і вперше, я не зупинився.