Розділ шостий. Двоє

– Мені тут не подобається, – прошепотіла Оля. Грицько ствердно кивнув.

        Ян одразу ж приступив до вступного слова.

        – Вельмишановне товариство! Ми так мало знаємо про істинне призначення слів! Що ми, власне кажучи, можемо запропонувати їм, окрім захоплення? Вони завжди з нами, навіть тоді, коли ми заперечуємо власне існування, коли зрікаємося їхнього звучання, затамовуючи подих. Проте Грицько, якого ми запросили до нас, навпаки, повертає для нас звучання. Ми не можемо пройти повз, оминути увагою подію, що перевернула цілий світ!

        «Це вже занадто, – подумав Грицько, – нічого я не перевертав».

        – Принаймні мій світ, – уточнив Ян, побачивши реакцію Грицька. – І зараз перевернеться ваш світ.

        Заграва про себе відмітив, що презентація, якщо можна так назвати це дійство, відрізняється від попередньої ще більшою стихійністю, абсолютною неорганізованістю і спонтанністю.

        Грицько витяг із наплічника книжку й попрямував до столу, біля якого стояв Ян. Заграва вагався, чи потрібна його присутність поруч з Грицьком, тому вирішив, що краще все-таки залишити автора наодинці з публікою, до того ж, іншого вибору в нього не було. Він присів у першому ряду.

        – Привітайте молодого письменника! – делікатно звелів Ян і пішов до Яни, що спершу стояла біля стіни в кінці зали, а потім присіла скраєчку в останньому ряду, щоб мати можливість за всім спостерігати.

        Грицько відкрив книгу на довільній сторінці й задумався. Тиша згустилася навколо нього, у залі світилися електричні червоні свічки. Здавалося, ніби десь поруч тече вода, ніби спокійно впадає куди слід без шумних водоспадів і крутих поворотів.

        – Спасибі пану Яну за вступне слово…

        «Сміливіше!» – наказав собі Грицько і продовжив:

        – Книга називається «66», і нічого містичного чи диявольського в ній немає, як і чогось протилежного за своєю суттю. Усе почалося зі сну. Одного разу мені приснилося, що я йшов по дорозі й побачив книжку. Звучить дивно, але уві сні все здавалося несправжнім (як і зараз, додав подумки). Проте, що буває справжнішим за несправжнє? Що є визначальним для межа поміж нашим світом і світом снів чи якимсь іншим, що не такий очевидний для нас лише з тої причини, що ми звикли прокидатися у своєму ліжку. Я впевнений, що «перевертання світу», про яке говорив пан Ян, полягає саме в цьому: прокинутись де-небудь в іншому місці.

        Книга, яку я тримаю в руках, насправді ніким ще не написана. Вона позичена мною на деякий час у незнайомця. Вона – доказ того, що речі з іншого світу – як і ми з вами – реальні. Ми можемо приносити в наш світ дещо інше, з іншою фізичною і, якщо хочете, духовною природою. Ми можемо не тільки будувати будинки з цегли, не тільки проживати один день, як і тисячу попередніх, ми можемо – якщо захочемо – розплющувати очі і бачити приховане, затаєне. І ми побачимо, що в цьому немає нічого надто складного для нашого розуміння чи надто несправжнього.

        Усе ж розмови розмовами, але треба щось і прочитати.

–  Якщо смерть прийде до мене, то вона буде ніжною, як і твої руки. Її холодний дотик буде найтеплішим весняним шепотом, який наповнює ночі соком доспілих слів, а погляд буде небом, що ловить відповіді, неначе ловець снів чи павук, – одним чеканням, готовністю до будь-якої можливості. Проте обережно, бо, де розцвіла квітка – там зблиснуло лезо ножа, де відчиняються двері – там стоїть напоготові кат, міцно стискаючи сокиру.

Тут немає золотої середини чи вдалого моменту, тут грають не на життя, а на смерть, при цьому якнайшвидшу, якнайважчу, ніхто не хоче помилування, послаблення вироку, адже кожному приписаний свій вирок і кожен повинен (він це знає) нести свій хрест і тягар, каміння й жести (витирання рукавом поту з чола, зціплення щелеп, невидима напруженість м’язів, безсилий подих, тобто безсилий вдих і безсилий віддих, безглузде переставляння ногами).

Справа не в смиренності чи готовності до самопожертви, просто іншого вибору немає. Ми дивимося прямо – і досягаємо поглядом горизонту. Зовнішньо він окреслюється колом видимого. З рухом горизонт розширюється з однієї сторони, а з іншої – затирається, залишається поза нами. Видима гармонія, механічно ідеально налаштована годинниковість чи навіть, у певній мірі, хаотичність природи створюють те, що ми бачимо: світ, прекрасний світ.

Життєва ріка тече і забирає з собою потопельників. Виживає той, хто зміг вибратися по слизькій і мокрій глині на берег, проте виживання не є ціллю життя, тобто той, хто доп’явся до поверхні, не бачить якогось особливого значення цієї події, ба більше, йому хочеться повернутися в течію, оскільки там відчувається власна потрібність.