Розділ восьмий. Павуки і павутина

Завтра зранку, десь о восьмій чи десятій, один інтернет-журналі про мистецтво опублікує невеличку статтю однієї маловідомої журналістки. Оскільки вона ще не з’явилася на електронних сторінках, то ми можемо зазирнути в цю статтю. А чому ж не можемо? Завтра набагато ближче, ніж вам здається, тим паче, коли в наших з вами руках – чарівна паличка, що називається відносність.

        Випивши першу ранкову каву, на інтернет-сторінку завітають перші кілька десятків охочих до свіжих статей, відвідувачів. Серед них також опиниться одна жінка, яка хоч і не слідкує за всіма проявами сучасної літератури і їхніх наслідків у вигляді рецензій і відгуків, все ж щотижнево читає авторську колонку маловідомої журналістки.

        – Що ти на цей раз для нас приготував? – запитав Грицько.

        – Нічого особливо, – відповів Заграва, викидаючи недопалок. – Лише ще одна презентація, ще один недаремно прожитий день.

        Вони сіли в таксі, яке, очевидно, викликав перед тим Сашко, і рушили в сторону центру. Саме там відбувалися всі більш-менш значні й менш-більш незначні культурні події, виставки, перформанси, можливо, колись там відбувалося самоспалення, показове повішення – місця для фантазії предостатньо, втім, зараз там відбувалися лише які-небудь культурні зустрічі, літературні збіговиська, що не так уже й безглуздо й позбавлено сенсу, ба навіть символічно.

        Попри те, що Грицько й Оля вийшли з квартири й пішли прямісінько до пекла, їхні фантомні обличчя, що існують незалежно від своїх матеріальних оболонок, продовжували розмову про все й ні про що, але нам, власне кажучи, цікаво почути будь-що з їхніх напівпрозорих уст, нам цікаво побачити що-небудь потойбічне їхніми очима.

Вони розмовляють так тихо, наче зовсім не розмовляють, для них не важливі інтонації, не важливі слова. Для них важливе ніжне мовчання і мовчання ніжності. Їхня розмова триватиме, поки не повернуться, так би мовити, оригінали, а до цього часу вони необмежені, вільні і близькі настільки, наскільки це взагалі можливо, і мова йде не про фізичні чи духовні відстані, а про метафізичні. 

        – Інколи мені сниться, що ми не зустрілись, – промовило перше обличчя. – Я згадую той день, подумки проходжу тим самим шляхом, що й тоді, і зауважую, що в якийсь момент просто захотілося не шукати тебе, а нарешті знайти. Відносно минулого ми почуваємося в хиткому становищі. Теперішнє – це непостійність, завуальована минущість, марнування всього, що ми маємо в одну мить.

        – Зникати й втрачати – це і є мить нашої найбільшої приналежності до життя? – запитало друге обличчя чоловічим голосом.

        – Все зникає, залишаються тіні.

        – А тіні вічні?

        – Тіні вічності залишаються, а щодо інших тіней я не впевнена.

        – Впевненість дуже підступна. Думаєш, що впевнений, як раптово стається щось зовсім непередбачуване, наприклад, чорний кіт перебігає дорогу. Неочікувано, правда? Ти ідеш, а тут раз – і кіт, до того ж чорний.

        – Так, – погодилося перше обличчя. – Або, приміром, думаєш про якусь книгу, а, виявляється, такої не існує. Неочікувано? Так, проте ще більше дивно. Як може не існувати її, якщо я думаю про неї? Я виразно бачу обкладинку, я гортаю блакитні сторінки, розглядаю кожну літеру, можу спробувати її на смак або послухати, як вона, книга, звучить.

        – Ти вже перебільшуєш, – заперечило друге обличчя. – Це мені нагадує один фільм, який я бачив не так давно. Так от, він мені не сподобався, тому не говори зайвого. Ти ж знаєш, що зайве потрібно відсікати.

        – Відсікати, як голови?

        – Можна й так сказати, – погодилось друге обличчя. – Відсічені голови ще нікому не скаржилися на незручність.

        – Можливо, їм зручно, як і нам? – запитало перше обличчя.

        Друге обличчя посвітлішало.

        – Як і нам…

        – Я давно підозрювала, що нам зручно, – сказало перше обличчя. – Це ніби давно знати те, що ніколи не знала. Відчувати те, що ще ніколи не відчувала.

        – Колись бачив фільм, де головні герої поцілувались…

        – І що в цьому дивного?

        – Дивно те, що поцілунок тривав мить, а вибух, який стався опісля цього – створив цілий Всесвіт.