Розділ 3

Прохолода осені змушувала людей ховатися у будинках в пошуках тепла. Марта сиділа у кав’ярні поблизу університету. Пила каву й думала. Її не полишали думки й припущення щодо вбивства подруги. Минуло три місяці відколи вона розпрощалася з клубом та Альбертом. Дивним їй здався той факт, що він її так просто відпустив.

З Настею продовжувала спілкуватися. Зрідка бачилися, ходили на каву та по магазинах. Зараз Марта намагалася пригадати все, про що розповідала подруга. Можливо щось важливе пропустила повз вуха. 

Крім цього  в університеті було багато справ. Марта не встигала знайти місце для проходження практики. Як не крути, а журналіст повинен визначитися чим буде займатися далі, і Марта вважала це проблемою. Та й не до навчання їй було.

Вона сиділа біля вікна і записувала важливі, на перший погляд, деталі у своєму фіолетовому блокноті. З думок не йшов і Костя. Як так сталося, що він тоді їй зустрівся? Чому доля знову зводить їх?

Минуло два дні з моменту їх останньої зустрічі у квартирі Насті. А їй так і не зателефонували. Невже вважають її свідком, що не вартий уваги.

В ту ж мить кран її телефону блимнув. Телефонувала одногрупниця Марти, Софія. Стривожений голос подруги заінтригував дівчину.

— Що? Викликає декан? — стривожилася Марта

— Так, — стурбовано говорила подруга. — Бігом в деканат.

Марта поспішно склала речі у рюкзак і помчала до університету. На порозі деканату дівчина повільно вдихнула, опановуючи себе. І увійшла до секретаря.

— Тримай, — простягнула їй жінка, кинувши підозрілим поглядом.

— Що це? — здивувалася вона.

— Ти мене питаєш?! — подивилася на неї з під лоба. — Я так розумію повістка до відділку. Тільки тут помилка з іменем, чомусь Марія вказано, а не Марта. Та Лисенко в нас одна, тому я не сумніваюсь, що це ти. Куди вже вляпалася?

— Нікуди, — зітхнула з полегшенням дівчина й  міцно стиснула у руках лист. — Мою знайому вбили. Мене як свідка викликають,— пробурмотіла вона та секретарка звела брови на середині лоба й хмурим поглядом провела її до виходу.

Марта вибігла в коридор і відкрила конверт з усмішкою на обличчі. У листі говорилося, що вона має з’явитися у районному відділку поліції саме сьогодні після обіду.

— Слідчий Ніконов К.Д. — прочитала вголос та розімліла від думки, що побачить його.

Поглянувши на годинник, збагнула що може спізнитися, якщо не поквапиться. Навіть не подумавши про зовнішній вигляд, помчала до відділку за адресою у повістці.

Дорогою її хвилювали дві речі: зустріч з Костею та хід розслідування. Невідомо що більше. Непокоєння переростало в паніку в передочікуванні такої бажаної зустрічі.

Діставшись відділку, вона ледь не залетіла на прохідну. Звернулася до чергового, який здивовано подивився на мене і пропустив, виписавши перепустку.

Вона знайшла потрібний кабінет. Перш ніж зайти поправила волосся, відсмикнула кофтину. Відкривши двері, увійшла до просторого кабінету. Навпроти вікна стояв стіл, осяяний денним світлом. Невже нікого у кабінеті немає. Вона розгубилася й збиралася виходити, коли збоку почулося:

— Доброго дня. Проходьте,— Марта від несподіванки зойкнула й перевела погляд. На неї дивився товстун, що злегка привітно всміхався. Марта пройшла, причинивши за собою двері. Присіла на стільчик, що стояв за столом навпроти слідчого.

— Лисенко? — запитав він та потягнувся до товстої теки.

— Так.

Її розчаруванню не було меж і поки вона занурювалась у власні роздуми, слідчий Петренко С.В., згідно з табличкою на столі, вже встиг записати її дані. Мимовільно відповідаючи, вона не сприймала це серйозно.

— Марта? — перепитав він, перевівши погляд від аркуша на дівчину.

Вона випрямилась і перепитала:

— Що?

— Ви сказали Марта? — перепитав слідчий, тицяючи олівцем на графу імені в анкеті.

— Ні, Марія, — всміхнулась вона. — То мене друзі так звуть.

— Уважніше, будь ласка, — попросив товстун, затираючи написане гумкою.

Поставивши дівчині ще кілька питань про її особу, попросив підписатися у згоді на обробку даних. Звичайна справа.

Стиснувши ручку у руці, Марта виводила свій підпис, який ніколи не був однаковим. І як би їй хотілось мати ефектний почерк, ніколи не виходило по задумці.

Двері сахнулись, і до кабінету важкими кроками пройшов чоловік. Світло з вікна залило його лице і відразу роздивитись його не вдалось. Та коли він повернувся обличчям до неї, ледь всміхнувся та кивнув, вона впізнала Костю.

Знімаючи пальто, він поглядав на Марту та Степана.

— Свідок? — спитав напарника, наче крім них більше нікого не має.

Лишивши верхній одяг на вішаку, пройшов за стіл. Присів на мить, а тоді підвівся й, підійшовши до вікна, опустив жалюзі. У кімнаті запанував морок. Приглушене освітлення покращило видимість у кабінеті. Тепер Марта могла роздивитись його без перешкод. Темне, скуйовджене волосся, темні очі та бліде обличчя. Світло рожева сорочка добре підкреслювала його овал лиця. А на правій руці красувалось тату з все ще незрозумілим символом. Костя сидів за столом, читаючи якийсь документ, черкав на ньому олівцем.