Розділ 4

Зустріч зі слідчими Марта уявляла собі інакше. Привітніше чи що. Та ці двоє розізлили її не на жарт. Дарма що час пізній, Марта повернулася до університету. Хоч занять уже й не було, вона планувала поговорити з деканом чи куратором стосовно практики. 

Забігла до  куратора з практики, щоб уточнити можливість стажування у відділку. Кримінальний журналіст є серед переліку спеціальностей, але  вона повинна обрати раз  і назавжди. Відтоді її навчання спеціалізуватиметься саме  в цій галузі. Тож вирішувати потрібно було негайно.

 — О, Павле Євгеновичу, — прокричала, зазирнувши на кафедру.

Викладач саме стояв біля столу й збирав якісь папери до портфеля. Чоловік віком близько п'ятдесяти, з легкою сивиною та короткою борідкою зиркнув на неї зеленими очима, а тоді на годинник, що висів на стіні над дверима. На кафедрі ще була лаборантка, що старанно набирала щось на клавіатурі комп'ютера й навіть очей не відвела від монітора. Марта пройшла й зупинилась біля його столу.

— Лисенко, чого тобі? — буркнув він, спопеляючи дівчину очима.

— Я щодо практики. Розумієте... — почала викладати всю суть проблеми. Чоловік слухав її, закотивши очі під лоба.  

— Досить! — просичав та знову зиркнув на годинник. — Он, Валентині скажи все це, — кинув рукою в бік столу доцента, — вона запише, а завтра наказ про практику буде готовий. Тому не стій тут, а йди до декана. З відділком він домовляється завжди. А мені час,  — схопивши портфель, чоловік поспішив на вихід. 

Марта підійшла до столу лаборантки й зазирнула з-за купи тек. 

— Валентино Михайлівно, ну можна швидше, — відірвала її від роботи. — Мені ще до декана йти.

— Ой, — важко зітхнула жіночка й рвучко повернулась до Марти. Схопила червоний журнал й гучно  відкрила його, гортаючи сторінки. Записала її до списку практикантів й скосила на неї очі. — Можеш йти!

Марта всміхнулася й швидко вийшла в коридор. На неї чекала розмова з деканом, а він людина не проста. Та й чи досі Володимир Павлович на місці. З його то посадою часто від'їздив у справах і так на весь день.

На щастя, декан ще був на місці й саме говорив з кимось по телефону, коли вона зайшла до кабінету.  Помітивши її, махнув рукою пройти й швидко закінчив розмову. Відклав слухавку та випрямився в кріслі.

— Що сталося? Чого так пізно? —  примружившись, склав руки на стіл у замок. 

— Я щодо практики у відділку, — пояснила вона, присівши на стілець навпроти.

— Що, наважилась? — потягнувся за телефоном.

— А ви вже зараз телефонуватимете? Я хочу в районний відділ. До Ніконова й Петренка. Багато про них чула, — поспішила додати, запевняючи декана у своїй рішучості. 

— Гаразд, гаразд, — декан набрав номер та, всміхаючись, чекав на  відповідь.  

З іншого кінця слухавки почувся суворий чоловічий голос і Володимир Павлович швидко розв'язав проблему, перекинувшись з ним кількома словами.

— Так, так, Борю, — засміявся  в слухавку. — Лисенко, запиши там собі. Вранці прийде до тебе й усе розповість. Так, говорить знає до кого хоче на практику. Еге ж,  — зареготав й відклав слухавку.

— Ну що? — поцікавилася Марта. Її переповнювали змішані емоції.

— Все добре. Завтра підеш до відділку, там є генерал Швидкий. Він прийме тебе і приставить до слідчих. Так що біжи додому і готуйся. 

Марта поверталася додому повністю заглибленою у власні думки. Вона так довго обирала напрямок спеціалізації, а вирішила за одну мить. Чи можливо так вирішила доля. Вона зовсім не відчувала сумнівів, і це лише посилювало бажання з головою зануритися у світ криміналістики.

Вона вже передчувала, що практика не буде легкою, адже невідомо як слідчі сприймуть її появу. Проте, Марта хотіла з’ясувати всі обставити смерті подруги, і не збиралася зупинятися перед будь-якими труднощами.

Увечері вона довго налаштовувалася на практику. Уявляла реакцію Костянтина і Степана.  Занотовувала собі питання, на які хотілося б отримати відповідь.

Ранок настав несподівано скоро. Марта проспала, тому вирішила особливо не вовтузитися з одягом. Натягнувши джинси та теплий синій джемпер замість сукні, як планувала зовсім не пожалкувала. На вулиці хурделило і це на початку грудня. Сніг розлітався у повітрі й завдавав клопоту. 

Та все ж їй вдалося дістатись відділку вчасно. На  прохідній вона показала студентський і повідомила про проходження практики. Черговий пропустив її, попередньо пояснивши куди слід рухатись, щоб потрапити до генерала Швидкого. Марта всміхнулася й подякувала йому.

Йшла довгим, порожнім коридором майже в кінець.  Зупинилась біля великих чорних дверей. На табличці біля них красувалося прізвище та ініціали — Швидкий Б. В. Марта опустилась на крісло поряд з кабінетом, адже годинник відбивав без п'яти восьму.

Вона страшенно нервувала, хоч і всміхалася. Коридором снували працівники відділку, звертаючи на неї увагу. Опустивши погляд, вона зиркала на рух стрілки годинника.

— До мене? — прозвучав над нею грубий чоловічий тембр.

Марта повільно підняла очі, прослідкувавши постать, що нависала над нею. Чоловік років сорока з легкою щетиною, синіми,  грайливими очима дивився на неї. Вона підвелася й важко ковтнула.