Розділ 9

Марта сіла в машину й спостерігала за Костею. Він саме зупинився біля відділку й розмовляв з іншим чоловіком. Їхня розмова була емоційною, бо Костя переминався з ноги на ногу й весь час невдоволено хитав головою. Незнайомець  активно жестикулював, доводячи щось. Марта була настільки втомленою, що відкинулась на сидіння й, закинувши голову назад, прикрила очі. Вона не знала як вчинити у ситуації що склалася: вдати, що забула заїхати до Валентини Дмитрівни чи все ж заїхати та збрехати, що новин у справі немає.

Різкий звук відчинених дверей змусив її підірватись з місця. Марта розплющила очі, випрямилась  й роззирнулась по сторонах. Костя присів, вмостившись за кермом, й зачинив дверцята.

— Вибач, затримався, — спокійно мовив  й завів авто, хоча його вираз обличчя здавався стурбованим. 

— Та нічого, можеш мене підкинути на Садову? — не зводячи очей, запитала вона.

Костя здивовано зиркнув на неї, тоді повернувся до дороги й мовчки кивнув. 

Повертатись додому в час пік завжди проблематично. Вони застрягли на Південному мосту. Марта добре розуміла, що це займе мінімум години дві. І, як не дивно, її це тішило. Побути з ним наодинці кілька годин в авто — чудова можливість. Уважно подивившись на Костю, Марта ледь помітно повернулась до нього профілем. За вікном вже стемніло. Лише вогні великого міста підсвічували постать. Серйозний погляд й періодичне морщення лоба вказувало на якісь проблеми. Щось турбує його, але сказати не може та й чому він повинен ділитись з нею.

— Косте, — витримавши паузу, Марта продовжила, — щось сталося?

— Що? — перепитав він, швидко зиркнувши у її бік, а тоді повернувся до дороги. 

— Ти засмучений?

— Ні, Машо, ні, все добре. Просто справу у нас забирають, якщо ми не надамо нових даних.

— Як? — вирівнялася у кріслі вона.

— Ось так, — знизав плечима, все ще уважно стежачи за дорогою. — Ми маємо завтра  доповісти про зрушення у справі.

— А хіба їх немає? —  переконливий тон додавав впевненості й Кості. — До речі, я помітила, що свідчень працівників клубу зовсім немає. Хіба що загальні фрази кількох охоронців.

— Так, тому справу й передали нам.  Завтра займемося клубом. Якщо увечері доповідати буде нічого — попрощаємось зі справою.

Марта склала руки на грудях й невдоволено відвела погляд у вікно. Цього вона допустити не може. Якщо справу заберуть, то й дізнатися щось вона не зможе. 

Прорвавшись з заторів, вони швидко дісталися будинку, де жила Настя. Костя припаркувався біля під'їзду. Марта вже збиралася виходити, подякувавши йому, але Костя відкріпив пасок й теж вийшов з авто.

—  Я далі сама,— збиралась йти, але Костя перегородив їй дорогу.

— Я теж піднімусь, якщо ти не проти. Хочу поговорити з потерпілою. Раптом ще щось згадає, — заблокувавши авто, Костя рушив вперед. 

Марта не чекала такого, але заперечення виглядатимуть підозріло. Тому вона мовчки пішла слідом. Піднявшись до квартири, Костя пропустив її до дверей. Вона натиснула на дзвінок й зиркнула на нього. Якщо Валентина Дмитрівна назве її Мартою, то проблем додасться. Стиснувши губи, вона вичікувала появу жінки на порозі. Двері відчинила сусідка й, помітивши Марту, полегшено видихнула. 

— Нарешті, — зітхнула жінка й почала збиратися, взуваючись у коридорі. — Вона просто нестерпна. Я пішла додому, самі з нею говоріть, — швидко вийшла, зачинивши за собою двері. 

Марта перезирнулася з Костею й, знизавши плечима, вони пройшли усередину. Валентина Дмитрівна сиділа у вітальні на дивані й пила вино прямо з пляшки.

Марта похитала головою й, пройшовши, вирвала з рук жінки пляшку.

— Валентино Дмитрівно, ви знову? — з докором зиркнула на неї та жінка не збиралася щось пояснювати. Пробурмотіла щось і потягнулась вперед, намагаючись дістати пляшку з рук Марти. 

Костянтин, спостерігаючи за усім цім, збагнув що даремно витратив час на візит. У такому стані вона навряд чи скаже щось путнє. Та залишити Лисенко сам на сам  у такій то ситуації не зміг. Підійшовши ближче, він запитально подивився на Марту.

— Треба її до ванної віднести. Допоможеш? — важко видихнувши, попросила вона. 

— Звичайно, — підхопивши жінку з дивану на руки, поніс її до ванної кімнати. 

Костя лишив  її у  ванній й вирішив не заважати дівчатам. Пройшовши у кімнату, відчинив кватирку, оскільки запах алкоголю й сигарет просто душив. На тумбочці біля стіни стояло фото загиблої. Костя взяв фото в руки й, дивлячись на молоду й досить симпатичну дівчину, присів на диван. 

Кому вона завадила?! Він розумів, що дівчата її професії часто втрапляли у сутички. Не вперше він стикався з подібними справами. Але тут є вагома причина для вбивства. Усі кінці ведуть до клубу. Ця думка не давала йому спокою. Він розумів, що часу на розслідування  у них мало. Попередня команда слідчих чомусь не з'ясувала нічого. І чому справу у них забрали? Он навіть допит нормально не провели. Чи навмисне приховували докази?

Це й не дивно. Харченко, один з найвідоміших меценатів й власник того самого клубу "Зигзаг", встиг відмазатися. Його кришують такі люди, що краще не рипатися. Але не цього разу. Тепер Костя був рішуче налаштований поговорити з цим Альбертом відверто.