Розділ 11

Черговий сповістив про прихід свідка. Валєра вже чекав на неї у кабінеті для допитів. Хлопець явно не чекав, що до нього пришлюсь Марту. Побачивши її, помітно занервував, скривився.

— У них що нормальних слідчих немає? — засміявся, але Марта не відреагувала. Вона пройшла й зупинилася біля столу.

— Ти що знущаєшся, — не витримала Марта. Гепає рукою по столу, що  Валєра аж здригається. —  Якщо ти мені зараз нічого не скажеш, я закрию тебе на  дві доби до з'ясування деталей. Ти набрехав щодо алібі.

   — Все, все, — піднімає руки догори  й важко зітхає. Сонні артерії пульсують. Склавши руки перед собою, він відводить погляд на підлогу, а тоді скоса дивиться на Марту, що ніяк не заспокоїться й продовжує: — у мене є інша.

Марта здвигає брови на лоба й опускається на стільчик. Їй не віриться, що чує саме це. Як же так, минуло менш як місяць після розриву, а він вже втішився. Нервово сміється до себе.

— Вона заміжня, — спокійно продовжує хлопець. — Якби я відразу сказав де був, ви б пішли перевіряти. Якщо її чоловік довідається — мені капець.

— Охороно, виведіть його звідси, — байдуже мовить Марта, опустивши очі донизу.

На прощання Валєра просив їх не виказувати, та Марта й слухати не хотіла.  Настю вбили й нікому до цього немає справи. Де ж усі її друзі, кавалери. Зникли й розтанули як пелена. 

Підвівшись, Марта пішла до кабінету. Вона передчувала, що так  і буде. Валєра надто боязкий, щоб вчинити злочин. Навіть коханку не може видати.  Їй потрібно було їхати до клуба. Вона взяла речі й, зачинивши кабінет, поспішила туди. 

Спіймавши попутку, поспішила до «Зигзагу». Водій байдуже зиркав на неї, а вона раз за разом набирала номер Костянтина, що чомусь ігнорував вже третій дзвінок. 

— Я маю його попередити, — вирвалось з її вуст і водій скоса зиркнув на неї. Вона натягнула усмішку й знову набрала Костю. Та все безрезультатно. — Ну і не хай, — міркувала вона. Хай тільки спробує нагримати, що з'явилася без запрошення. Він сам винен, бо не відповів. Та й має ж вона йому помститись за зіпсований ранок. 

Костянтин тим часом сидів у клубі. Зал був порожній й освітлений лише у лівому крилі. Петренко проводив допит   дівчат, що працюють танцівницями. Костя відійшов, щоб відповісти на дзвінок Лисенко. Та найменше кого він хотів зараз чути — це її. Зупинившись за широкою колоною, він оглянув зал. Пригадав той вечір, коли познайомився з білявкою. Зрідка, згадуючи про неї, він гадав чи побачить її ще колись. 

Дисплей телефона засвітився й ярлик повідомлення привернув його вагу. Лисенко повідомляла, що Валєра не причетний до справи й вона вже їде до них.

— Що? — скривився він. — Тільки її тут бракувало.

Він повернувся за столик. Петренко, попиваючи вже другу чашку кави, записував свідчення дівчат. От тільки нічого важливого вони не говорили. Усі мирно жили і ніхто не сварився. Костя розумів, що брешуть, але тиснути не в його правилах.

Допит проходив повільно й сухо. Жодної зачіпки і це засмучувало. Ніконов добре знав, що увечері на нього чекає генерал, і йому потрібні вагомі причини лишити справу відділу. 

Марта швидко дісталася клубу. Розрахувавшись з водієм, подякувала за допомогу. Поквапилася до парку, який був біля клубу. Сам клуб розміщувався віддалено від дороги, усередині парку Горького. 

На вході зіштовхнулась з Женею, що саме вийшов покурити. Марта  підійшла й, відхекуючись, кивнула йому. Женька здивувався. Озирнувся й, діставши цигарку з рота, повільно випустив кола диму, а тоді запитав:

— Марто, ти що тут робиш?

— Не питай, — важко зітхнула вона, все ще відновлюючи дихання після бігу. — Слідчі там? —  кивнула вбік закладу.

— Так, — звів брови на середину лоба. — А тобі що з того?

— Я з ними. Практикуюсь,— минувши його, вона пройшла всередину.

Женька зробив одну затяжку й кинув недопалок у сніг. Швидко видихнув і пройшов за нею. 

Марта зайшла в зал, на ходу знімаючи шарф та пальто. Вона зупинилась, роззираючись по сторонах. Підвищений тон знайомого їй голосу привернув увагу і вона зиркнула в інший бік. Костя, прогнувшись над дівчиною з довгим чорнявим волоссям, пильно дивився на неї.

—   Ти будеш говорити чи ні? — продовжував він. 

Марта засміялася до себе з його безпомічності. Поклала пальто на руку й підійшла. 

— Давай я поговорю з нею, — впевнено промовила.

Три пари очей подивились на неї. Костя на мить заплющив очі, щоб перевести порив злості. Дівчина схвильовано примружилась, а Петренко всміхнувся й підвівся, щоб поступитися їй місцем. Кивнув рукою у бік крісла і Марта пройшла, повільно опустившись на м'яке сидіння. Костянтин повернувся в крісло, кинувши на неї невдоволений погляд. 

— То що поговоримо? — не зводячи очей з Крістіни, почала вона. Марта чудово знала з ким має справу. Лисиця — це про неї. Хижак високого рівня. Крістіна натягнула усмішку й вже хотіла щось сказати та Марта випередила її. — Які стосунки у тебе були з вбитою?

 — Ніякі, — скривившись, вона важко ковтнула й вже спокійніше продовжила. — Ми не дружили, вона агресивно працювала.