Розділ 18

Субота вирізняється темпом неквапливості. Люди в торговому центрі повільно, з цікавістю роздивляючись вітрини, ходили туди сюди. Авжеж, неквапливо, вони ж мають час. Особлива субота, мабуть, для усіх. А ще більше вечір п'ятниці. Ось це золотий період

Ти, як всемогутній бог дивишся на інших звисока й вважаєш, що маєш нескінченний запас сил та часу. Плануєш встигнути багато справ і, нарешті, відпочити. Але вихідні минають так швидко, що не встигаєш насолодитись моментом всемогутності.

Марта проспала пів дня і, лише підвівшись о третій, вирішила навідати Валентину Дмитрівну. Жінка почувалася краще після операції. Марта вже звиклась з думкою про опіку над жінкою. Вона зібралася і вже хотіла виходити з квартири, коли у її голові прозвучали слова Кості про ліки. А може зробити навпаки, от тільки кому від цього стане краще. Якщо Костя не помітив її відсутності у квартирі, то з легкістю прийме її відсутність на світі. Повернулась і випила ліки, а тоді поспішила до лікарні.

Костянтин тим часом сидів у затишній кав'ярні й чекав на друзів. Тільки так він міг відволіктись від набридливих думок про брехню Марти. Та найбільше не давала спокою справа Чорненко. Адже йому так і не вдалось вибити з Альберта хоч якусь інформацію. Його розпирало від злості. Але він ще не збагнув що саме: те, що Альберт не говорить йому чи те, що доведеться просити Марту про розмову. Мабуть, найбільше останнє. Від цієї думки він морщився й невдоволено цмокав. Навіть не звернув уваги на прихід хлопців, що бурхливо обговорювали щось між собою.

— Чим наш пан знову незадоволений? — Іван помітив його роздратування.

 Хлопцеві не подобалось як Костя поводить себе останнім часом. Особливо під час обговорення його весілля. Це його неабияк злило. Невже другові все одно на його щастя. Як може бути так: що те, що важливо одному, іншому зовсім навпаки.

— Треба тебе оженити. Набрид уже,— штурхнув Костю в плече і він нарешті повернувся до розмови з друзями.

— Що? Ви про що? — підняв брови догори Костя, спостерігаючи за реготом друзів.

— Та забий. Ти краще скажи з ким на весілля прийдеш? — знову повернувся до теми святкування Іван.

Костя поглянув на друга з-під лоба й поморщився. Це питання й сердило й смішило одночасно. Та й не було з ким йти на таку урочистість. Він краще б залишився вдома, але найкращий друг йому такого не вибачить. Тому Костя натягнув усмішку і додав:

— А я за двох питиму і їстиму, — вишкірив зуби й штурхнув друга у відповідь.

Думками він повертався до неї. Пішла, не сказавши звичайного "дякую". Як все просто. Наче слони потоптались у душі. Так от відчиняєш двері у власне життя, ласкаво просиш пройти, а тобі плюють в обличчя.

Хлопці помітили, що Костянтина щось турбує, але вони знали його надто добре, щоб чекати відвертості. Про розрив з Уляною сказав десь через місяць, все удаючи, що ніяких проблем не існує. Чи може він просто сподівався на її повернення.

Марта навідала Валентину Дмитрівну. Прихопивши з дому книгу, першу що трапилась під руку, вирішила їй почитати. Колись чула про дивне вподобання жінки — слухати чиєсь читання від Насті. Присівши скраю біля голови жінки, Марта тихо читала, вдаючи з себе справжнього оратора. То підвищуючи, то знижуючи тон голосу, змінювала його звучання. Їй здавалось, що голос щоразу звучить інакше, але Валентина Дмитрівна розуміла — дівчина фальшивить. Вона не ображалася, лише слухала й всміхалась. Її життя стало тінню. Останні тижні вона ледь дихає, без особливого смаку. Життя втратило сенс і це хвилювало її найбільше. Краще б я померла, краще б лікарі не встигли, міркувала вона. Нікого у неї не лишилося. А вона так мріяла про онуків, і хай навіть вона не зможе гратися з ними повноцінно, але триматиме на руках.

Марта продовжувала читати, хоч текст зовсім не зачіпав. Даремно взяла саме цю книгу. Навіть обговорити немає чого. Обірвавши речення, вона закрила книгу й махнула головою. Життя настільки коротке, що не варто витрачати час на дурні книги, вважала вона. Книги, що не мають сенсу й не приносять емоційного задоволення. Вона підвелася з ліжка й пройшлась палатою. Підійшла до вікна й визирнула в нього. Дев'ятий поверх міської лікарні відкривав вид на заціпеніле від морозу місто. Лише маленькі точки ходили по землі й одна маленька, ледь помітна, по-особливому важлива для неї.

— Марто, — майже пошепки покликала її Валентина Дмитрівна. Марта мугикнула, але погляду не відвела. Темні хмари купчились на небі, ховаючи блакить від змучених очей. Хороша погода завжди впливала на її самопочуття й настрій. Що не скажеш про зиму. — Я хочу тобі дещо сказати, — жінка ледь стримувала сльози. Їй було важко зізнатись, але вона мала.

Марта не відразу збагнула її прохання. Озирнулася й подивилась на неї. Валентина Дмитрівна пригнічено опустила голову й різко смикнула стрічку на лікарняній піжамі. Сухі губи жінки вигиналися у гримасу.

— Що ви хочете мені сказати? —  тихими кроками пройшла до ліжка й присіла на стільчик у кутку.

— Ти ж знаєш, я маю зв'язки в поліції? Коли Настя почала приносити додому великі гроші, я запанікувала. Злякалася, що вона втрапила в халепу. Попросила слідчого перевірити, простежити за нею.

— І що? —нетерпляче поцікавилася Марта. 

— Я дізналася чим вона займалася напередодні того вечора. Хотіла поговорити з нею, але не встигла. Ми посварилися. Останнє, що залишилося у її й моїй пам’яті – сварка,— жінка продовжувала говорити крізь сльози, що скрапували на смугасту кофтину.