Розділ 19

Ранок проник до кімнати крізь прочинену штору. Тьмяний промінь ковзав стінами, меблями, допоки не дістався ліжка, на якому спала Марта. Світло потрапило на лице й вона розплющила очі.  Підняла голову, намагаючись усвідомити котра година, і знову опустила на м'яку подушку. А чи не спізнитись мені сьогодні, поміркувала вона. Вчорашній день вона провела за столом. Складала хронологію того вечора, характеристики підозрюваних. Детально вичитувала власні записи в нотатнику. А раптом вона щось вагоме пропустила. 

Звучання будильника розчарувало її, бо не минуло й кількох хвилин у ліжку. Довелось піднятися й збиратись на практику. Вона не уявляла як відбудеться зустріч з Костею. Втекла, не попрощавшись. Не віддячила за допомогу. Все більше дивним він здавався їй. Байдужий, холодний погляд, а що відбувається всередині поготів знати. Відомо лише йому самому. 

Склавши усі свої схеми й креслення у теку, вона збиралась до відділку. Треба ще раз обговорити деталі, міркувала Марта дорогою на роботу. 

Костянтин не міг заснути. Цієї ночі йому наснився дивний сон. Він приїхав до відділку спозаранку. Заварив каву й стояв біля вікна, зустрічаючи ранок у великому місті. Настрій був кепський. П'ятихвилинка у генерала не буде легкою. Йому немає чого доповісти. Та й він вже міркував над здачею справи. Можливо комусь пощастить більше. 

Він бачив як вона прямувала до відділку. Знову це дивне пальто в смужку. Невже дівчата такі носять. Марта здавалась йому дедалі смішнішою. Особливо коли сердилась. Ось він момент зустрічі. Вже перебирав слова у голові. От би сказати щось уїдливе і зіпсувати їй настрій. 

Марта почувала себе краще. Триразове харчування й ліки справді подіяти. Вона відчувала прилив сил та енергії. А головне ніякого запаморочення й нудоти. У відділку тягнуло прохолодою. Навіть на вулиці здавалось тепліше. Увійшовши всередину, Марта прикрила шарфом шию, а пальто зняла. Вона думала про те, як би розпочати розмову про позавчорашні події й подякувати. А може краще вдати, що нічого не було. Вже біля дверей вона зупинилась і зробила глибокий вдих. Сіпнула ручку дверей і пройшла. 

Костянтин сидів за своїм столом з опущеною головою. На столі стояла його улюблена чашка. У кабінеті пахло кавою й парфумами. Вона пройшла за стіл й мовчки присіла. Спочатку хотіла привітатись першою, але змовчала. Тепер же було ніяково. 

— Доброго ранку, — все ж вимовила першою. Костянтин підняв голову  й зустрівся з її пильним поглядом. 

Її очі випромінювали блиск. Природний блиск. Він дивився й не міг зрозуміти чому раніше не помічав їх голубизни. Кивнув їй у відповідь і знову опустив очі. Він хотів розпочати сварку, змусити її заплакати. Але не міг. Цього разу він не зміг. Так злився до її появи, а після не зміг і слова вимовити. 

У тиші вони сиділи недовго. Марта порозкладала схеми на столі й уважно передивлялась їх. Все одно їх треба показати й обговорити. Хай навіть не зараз. Надія була лише на Степана. От-от він з'явиться й розрідить атмосферу в кабінеті. Принаймні вона в це вірила. Скоса позираючи на зайнятого Костянтина. 

Степан не забарився. Пройшов до кабінету, привітався й присів за стіл. Він ще тоді помітив певну напругу між Лисенко й Костею, але не став втручатись. Що ж могло такого між ними статися, міркував, спостерігаючи за їхніми опущеними поглядами. 

— Степане, — майже одночасно промовили вони й підняли голови, спрямувавши погляд на нього. Він розгублено дивився то на неї, то на Костю. Все ж йому не здалося. Ця парочка щось приховує. 

Вони повільно повернули голови й подивились один на одного. Кілька хвилин дивилися без зайвих емоцій. Серця тьохкало так гучно, що Марті здалося вона знепритомніє. Звідки ця напруга між ними?! Вона не розуміла чого він так прискіпливо дивиться. Поглядом вивертає душу. Костя першим розірвав зв'язок.

— Ходімо до генерала,— сказав Степанові, підвівся й рушив до дверей. Марта опустила очі  й провела їх поглядом. 

У кабінеті раптом стала душно. Вона піднялася й пройшла до вікна, знімаючи шарф з шиї. За вікном нічого не змінилося. Ранок лишався таким же похмурим. Марта дивилась вдалину, де горизонт розбивався об високі будинки. Вона згадала як вперше приїхала до міста. Довго звикала до метушні довкола. Воно живе, на відміну від її дому. Там було багато простору, але мало людей. А столиця живе мільйонами людських долей. Переплітає їх, змішує з брудом, підносить до небес і ламає крила. Як же їй вдалось поєднати їх з Костею. Навіщо? Яка її мети. Чи хоче вона зробити її щасливою? Якщо  в планах було зламати крила, то їй це вдалося, думала вона.

— Я давно як поранений птах, —  мовила до себе вона. Зронила сльозу, але швидко її витерла. 

Марта стисла кулаки й повільно вдихнула, наповнюючи груди сміливістю. Вона має щось зробити, розібрати той пазл, в який вмішана. Підійшла до свого столу й зібрала аркуші до купи. Вийшла з кабінету й пішла коридором до кабінету генерала Швидкого. 

Підійшовши вона постукала й прочинила двері. 

— Можна, — мовила до генерала. Той примружився, скосив очі на слідчих і кивнув. Марта зайшла й присіла за стіл поряд зі Степаном. Костя підняв брову й хмикнув.  Але її це не хвилювало. Якщо має що сказати, хай говорить в обличчя. — Борисе Валентиновичу, я хочу доповісти щодо справи Чорненко. 

Генерал здивовано підняв брови догори, подивився на слідчих, що сиділи з опущеними головами. Похитавши головою, він поглянув на неї. Що може доповісти це дівчисько.