Розділ 22

— Як? — спантеличено вимовила вона  й опустила очі, не витримавши напруги між ними. Костя дивився з такою злістю, від якої мурахи розносилися тілом. Кінцівки холонули, а зуби починали цокотіти.

— Я підготую усі папери. Характеристика буде хорошою, можеш не хвилюватись. Але ти більше не з'явишся у відділку. Ніколи! — він не дочекався відповіді. Завів авто й плавно рушив. 

Марта поблідла. Розгубленість проявлялась у найменших деталях: смикання пальців, блукання поглядом і важке дихання. Вона не розуміла, чого він так налаштований. Що ж такого поганого вона зробила? Чому він не хоче її бачити. 

Костянтин же радів, що нарешті ніяких секретів між ними не було. Здогадки гризли його сумління. Але тепер він точно знав, що це саме вона тоді була в його ліжку. Її він обіймав і вдихав аромат оливок. Але, як й інші дівчата, виявилась брехухою. Навіщо вона так зробила, він досі не збагнув. 

Близько пів години вони мовчки рухались трасою убік дому Марти. Напруга нависала над ними. Вона ховала очі, як дитина, яку спіймано на крадіжці. А він гордо дивився згори, наче ніколи сам не помилявся. Хоча робив це дуже часто. Особливо коли тільки починав. Тоді Костя припускався помилок, робив завчасні висновки й кидав гучні звинувачення. Адже не відразу можна розпізнати у кого схований ніж за спиною. 

— Чому ти не зізналась відразу? — зупинившись біля її будинку,  все ж спитав.

— Не знала як сказати, — розчавлено вимовила вона. — Якби я тоді зізналася, ти не допустив би мене до справи. А ще намагався б змусити свідчити проти Харченка. Хіба ні? — запитально поглянула на Костю. Її руки тремтіли, тому вона міцно схопила ручку сумки й стисла зуби.

— Так, ти права. Але ж ти можеш допомогти з цим? — Костянтин несподівано для себе спитав і відвів очі. Він і не збирався йти проти Харченка та його банди. Ланцюжок надто довгий. 

— Ні. Навіть не проси, — похитала головою й опустила очі. — Ти й сам знаєш, які люди пов'язані з ним. Чи ти хочеш, щоб наступним вбивством, яке тобі доведеться розслідувати, було моє? — пильно подивилася на нього.

— Ні,— Костя важко видихнув. Не хотів навіть уявляти її слів. Що за нісенітниці вона несе. — Все йди. Завтра поговоримо. І пам'ятай у тебе два дні. Незалежно від того закриємо справу чи ні.

Тільки но Марта вийшла з авто, Костянтин рушив з місця. Вона дивилася йому вслід. Вітер вже здавався не таким холодним на відміну від його погляду. Марта схрестила руки на грудях і понуро опустила очі. Повільно пішла у під'їзд й піднялася до квартири сходами. Навіть не перевірила чи вільний ліфт, чи працює. Її хвилювало зовсім інше. Як вона тепер буде жити. Порожнеча заполонила нутрощі. Дихання не мало значення. Кожен вдих  і видих був марним. Вона опустилася на сходах свого поверху й схилила голову на коліна. Закрила лице руками й тихо заплакала. 

Марта розуміла, що звикла до нього. Невже вона, дурепа, знов повірила чоловікові. Олег її зламав, але очі Кості були іншими. Його голос, доторки. Від них мурахи розбігалися тілом й змушували серце битися частіше. Як же тепер вона житиме? Невже більше не побачить його усмішки, не почує спокійного голосу. Коли він всміхається, то смішно мружиться. Складки біля кутиків очей хоч і додають віку, але роблять його неперевершеним, унікальним. 

Костянтин відчув тягучий біль у грудині. Щось між ребер нило й викликало дискомфорт. Її очі, сповнені блакиті, тепер були сумними. Наповненими болю й відчаю. Марта дивилась на нього, як зранене кошеня. Костя добре знав — причина він. Це його й хвилювало найбільше. Чому йому так хочеться вірити, що вона інша. Навіть зараз він не сердиться, а відчуває потребу в ній. Злість — це лише маска, грим. Він жадає її уваги, тепла, душі. 

Якби вони зустрілися за інших обставин, то навряд чи він звернув би на неї увагу. Але доля навмисне звела їх в такій ситуації. Вони самі того не знаючи, стали ближчими. Їх душі змішалися між собою, заповнили порожнечі один одним. 

Марта кілька хвилин сиділа на сходах, поки не відчула, що заціпеніла від холоду. Підвелася, втерла рукавом носа й дістала ключі. Дім зустрів її затишком і теплом. Вона прийняла теплу ванну, під час якої занурювалася у воду з головою. Вона хотіла б уявити океан, гори чи ліс. Але його очі не поступались місцем чомусь менш прекрасному. Його майже чорні очі, світилися перед лицем, усмішка сковувала. Марта відчула, що повітря у легенях забракло й випірнула з води. Вдихнула ротом на повні груди. 

Тепле ліжко і ковдра сьогодні врятують її від ілюзії. Але вже завтра вона усвідомить: безвихідь настала. Приймати рішення важко, але вона не може вічно мовчати про свої почуття. Хай навіть  я піду назавжди, він знатиме що я відчуваю до нього, переконувала себе Марта. 

Костянтин тим часом приїхав до клубу. Його друзі, попри вік і наявність другої половинки, часто збиралися разом. Мабуть, це  і вирізняє справжню дружбу від вдаваної. Коли ти знаходиш час для спілкування незалежно від зайнятості. Костянтин увійшов у клуб і зупинився, роззираючись по сторонах. Він помітив Івана, що радісно помахав йому рукою. Підійшов і приєднався до друзів. Гучно грала музика. Натовп веселився, а Костянтин сидів за столиком і вдивлявся як бульбашки у газировці підіймалися на поверхню й щезали.

— У тебе щось сталося? — стурбовано спитав Іван.

Костя повільно відвів погляд від склянки й подивився на друзів. Їх лиця і справді були серйозними. Вони намагалися збадьорити його, але нічого не виходило. Останні пів року Костя зовсім відсторонився. Все менше ділився особистим, рідше приходив і проводив з ними час.