Розділ 23

Всю ніч Марті снились жахи. Врешті решт вона підірвалася з ліжка й широко розкрила очі. Сиділа в ліжку й роззиралася довкола з розгубленими очима. На вулиці ще було темно. На годиннику четверта ранку, а сон як рукою зняло. Вона піднялася, взула капці  й пішла на кухню. 

Поки готувала каву, згадувала слова Насті. Вона явилась їй уві сні. Весела і майже щаслива. Розповідала про коханого. Тоді Марта вперше здивувалася її радості. Знайти свою людину серед клієнтів було майже неможливим. Але Настя була впевнена, що їй пощастило. 

"Марто, кохання буває непередбачуваним" - сміялась вона у сні. 

Так, вона мала рацію, тепер міркувала Марта. Присіла за стіл з чашкою ароматної кави й підібгала ноги до себе. Ще і яким непередбачуваним. У когось нагорі свої плани. Вони з Костею не можуть вирішувати.

Марта довго міркувала перед сном, і твердо вирішила — піти. Просто зникнути, як і з'явилася. Так, їй буде складно. Вона вперше відчувала настільки сильну потребу в комусь. Міцність почуттів вирішила перевірити часом та відстанню.

Лисенко була впевнена, що сьогодні-завтра справу буде розкрито. Здавалося, що не вистачає лише розмови з Євгеном. Він був близьким з Настею, і як Марта відразу не згадала. Женька навіть підозри не викликав. Та й поводився зовсім спокійно. Але ж при дворічному близькому спілкуванню повинна бути хоча б жалість до гибелі друга. Принаймні, Настя вважала його приятелем. Чи ні?!

Кілька годин Марта блукала квартирою, налаштовуючи себе на серйозну розмову. Уявляла як прийде до Женьки, що говоритиме. Збиралася вранці заїхати у відділок, поставити Ніконова до відома і тільки тоді з'явитись вдома у Скрипницького. Вони якось святкували у нього на квартирі чийсь день народження. Марта туди потрапила з Настею. Адресу добре знала.

Зібравшись раніше, вона вийшла з дому, і вже йшла на зупинку, коли пролунав дзвінок. Телефонувала Валентина Дмитрівна. Марта насторожено подивилася на дисплей і повільно натиснула кнопку прийняття виклику. 

Голос жінки був тривожним. Вона просила її навідатися на могилу доньки. Виявляється Настя цієї ночі й матері наснилася. Просила вибачення. Жінка плакала у слухавку й повторювала теж саме. 

— Добре, Валентино Дмитрівно, — відказала Марта. — Я маю час. Прямо зараз і поїду, — заспокоїла жінку  Марта й поклала слухавку. 

Вона пішла на зупинку й сіла у першу ж маршрутку у напрямку Північного кладовища. Дорогою слухала музику в навушниках і міркувала.

Костянтин вперше за останній час почувався бадьорим і сповненим сил. Перед роботою заїхав до кафетерію й взяв фірмового печива. Степан його обожнював та й Марту пригостить. Він сам дивувався своєму легкому настрою, усмішці, що таки приклеїлася до обличчя. 

Ніконов пройшов повз чергового, потиснув руку й запитав про справи. Той здійняв брови догори й розгублено вичавив з себе перше, що спало на думку. Костянтин ніколи не цікавився справами будь-кого, завжди замкнутий і обережний. Зайвого не скаже, особистого не видасть. Тому черговий розгубився від його ввічливості, але приємно здивувався. Натягнув усмішку й побажав хорошого дня. 

Костя йшов коридором й вітався з колегами. І кожна усмішка вселяла у його серце віру, що день задасться. І можливо сьогодні увечері він нарешті поговорить з Мартою про дещо важливе. Усю ніч він міркував, згадував. Після розмови з друзями він відчув полегшення. Все ж випив та розбовкав їм про Марту. Звичайно не говорив зайвого, але про неї розказав. Хлопці зраділи і напилися від щастя. Додому їх розвозили таксі. А вранці Костя поїхав за авто, тому й спізнився на пів години на роботу. 

Коли він зайшов у кабінет, Степан сидів за столом і вивчав перелік подій за вчорашню добу. Вже двадцять хвилин як їх чекав генерал Швидкий у себе. Двічі відправляв до них чергового, але слідчі так  і не з'являлися. Ніколи не дозволяли собі спізнень. 

— Доброго ранку, — мовив Костя. Притягнув двері за собою й зиркнув на порожній стіл Марти, тоді на Степана. 

Степан підняв очі й важко зітхнув.

— Доброго. Де ти ходиш, нас генерал чекає, — буркнув і підвівся, збираючись на п'ятихвилинку.

— Ну ходімо,— відказав Костя, стенувши плечима. Поклав пакунок на стіл, роздягнувся, лишивши верхній одяг на вішаку, й пішов слідом за Степаном. 

Генерал, нарешті, дочекався слідчих, щоб висловити своє незадоволення довгим розкриття побутового вбивства. Петренко мовчав, скоса позираючи на Костю. Вперше він поводився спокійно, навіть з усмішкою в очах слухав докори. Десять хвилин крику і вони нарешті вільні. Вийшли з кабінету, облиті невидимим брудом і повернулися до себе.  Не звикати до цього. Як гончі пси повинні шукати злочинців. Хоч першого-ліпшого бери та саджай. 

Костянтин першим зайшов і, наспівуючи, підійшов до чайника. Увімкнув його та присів за стіл. Степан стояв біля свого столу, заклавши руки у кишеню штанів і придивлявся до Кості. 

— Та невже, — зухвало сказав та ступив ближче. — У тебе хороший настрій, — дійшов до стола Кості  й присів на стілець поряд.

— Так,— спокійно відказав той. — Я, до речі, печива купив до чаю,— весело гомонів Костянтин.

— Круто. То може поділишся? — все ще пильно придивлявся до Кості Степан, скануючи його на допінг.

— Так, звичайно.