Розділ 24

Марта стояла біля будинку Євгена. Багатоповерхівка з червоної цегли вдалині від дороги. Навесні тут, мабуть, красиво, міркувала Марта. Довкола була багато дерев. Роззиралась довкола, намагаючись знайти привід для візиту. Але він був надто передбачуваним. На боці будинку табличка яскравого блакитного кольору. Їй не хотілось вірити, що зараз усе закінчиться. Та її версія лише припущення. 

Дістала телефон з кишені, покрутила у руці. Повз пройшла жінка з маленькою дівчинкою. Кудрі стирчали з шапки, а розпашілі щічки робили дівчинку кумедною. Вона всміхнулась Марті й побігла за матусею. Марта всміхнулась у відповідь й подивилась на телефон. Поправила шарф, послабивши тиск на шию. Дихання стало частішим. Відкрила віконце нового повідомлення Костянтинові й довго міркувала над змістом. Кілька хвилин пішло на розмірковування. Врешті решт, вона швидко набрала повідомлення 

"Якщо через годину не з'явлюсь, шукайте мене за адресою  Київська 60, квартира 134"

Натиснула відправити й затамувала подих. Закусила нижню губу і відкрила нотатки. Вона як передчувала щось недобре. Не квапилась підійматись. Набрала ще одне повідомлення у нотатках і зберегла. Швидко прибрала телефон у сумку. Марта відчула як тремтять її руки. Сховала їх у кишені й пішла слідом за жінкою, що прямувала до потрібного під'їзду. Допомогла притримати дверцята й, ввічливо всміхаючись, пройшла з нею. Коду звичайно ж не знала, а простояти на морозі можна довго. Жінка наділила її підозрілим поглядом, спитала до кого йде і зникла у дверях квартири на третьому поверсі. 

Марта повільно підіймалась на п'ятий поверх. З кожною сходинкою серце калатало все сильніше. Невідомо чого вона боялась: небезпеки чи помилки. 

Зупинившись біля дверей потрібної квартири, повільно наповнила легені повітрям. Роззирнулась і тоді швидко натиснула на дзвінок. Він уривчасто зазвучав усередині й згодом почулись кроки. Замок клацнув тричі. Металеві двері відчинились на неї. 

Євген стояв на порозі зі здивованим виразом обличчя. Ступив ближче й визирнув на сходовий майданчик. Озирнувши все довкола, пропустив Марту всередину. 

— Яким вітром? — пройшов на кухню  й почав метушитися. Шукав щось у шухлядах. Відкривав дверцята шафок. 

— Тарас сказав, що ти захворів.  

— Так. Але ж ти прийшла з іншої причини, — нарешті зупинився  й подивився на Марту. Прямо у вічі. Його очі були темними. Зіниці розширилися. Кліпнувши, він перевів погляд і присів за кухонний стіл, що стояв біля стінки. 

Марта пройшла і присіла навпроти. Кинула оком на годинник, що висів на стіні. Десять хвилин минуло. Їй конче необхідно довідатись про все до приходу слідчих. 

 — Жень, — невимушено, але через силу почала вона. — Це ти приходив сьогодні на могилу до Насті?

— Так, — підвівся він. Схопив чайник з плити й почав крутитися, щось шукаючи довкола. — Вона обожнювала жовті квіти, — мовив він  і зупинився. Поставив чайник на плиту й повернувся на стілець. Він не міг стримувати себе. Кожного дня  і ночі його гризли муки сумління. Настине обличчя спливало перед очима. Її слова отруювали серце  і мозок. Здається, він сам не міг більше тримати все в собі.

— Я давно хотіла запитати, — спокійно говорила Лисенко, але голос тремтів. Найбільше вона боялась почути підтвердження своїм припущенням. — Що між вами було? — вона подивилась на нього з цікавістю. Завжди стриманий і спокійний. Він жодного разу не натякав на почуття до Насті. 

— Між нами, — нервово засміявся він й втупився у підлогу. — Я кохав її, — спокійно  мовив сумним голосом. Заламав пальці правицею. Повторив теж з іншою рукою. Періодично, все частіше. Хрускіт суглобів лунав у голові Марти з набридливими нотками. Вона стиснула зуби й примружилась.  

— Давно?

Скрипницький лише похитав головою. Нахилився вперед і відкрив нижню шухляду. Дістав пляшку вина і келихи.

— А ти думаєш чого я тобі допомагав? — зиркнув на неї, на мить припинивши крутити пляшку у руках. Тоді повернувся до сухого червоного. Відкоркував. Наповнив келихи й поставив пляшку на стіл. Свій келих спустошив за кілька секунд. Скривився і притиснув рукою рота. Зробив повільний вдих і видихнув через рот. — Вона мене так просила. Пожаліла тебе. Говорила, що ти справжня. Дай їй шанс все виправити. 

— Я не знала, — засоромлено опустила очі. Марті неприємно було пригадувати ті часи. Але їх вже не стерти. Вони лишили слід і не на одному житті. 

— Нічого, — скривився Женька і Марті здалось, що його щокою скотилась сльоза. — Я заради неї був готовий на все, — повернувся й взяв інший келих. Випив. Порожній келих опустився на стіл і наповнився вином.  — Спочатку вона просила підсилати їй жирних клієнтів. І я робив усе, щоб задовольнити її. 

— Їй потрібні були гроші?  — поцікавилась Марта. Настя ніколи не скаржилася. Так, вона говорила, що хотіла б назбирати матері на операцію, але нагальної потреби у великій сумі не було. 

— Так, тому вона й почала торгувати, — Женька знову випив. З кожним разом все більше кривився. 

— Ти про наркотики?

— Так. Відсотка Насті було мало. Опіати замінили на екстазі. Опій дорожче на чорному ринку. Продавали наліво, — він говорив без зупинки. У голосі відчувалася злість. — А їй було все мало, — він замахнувся й кинув порожній келих об кухонну шафку.