Розділ 25

Костянтин сидів за столом і пив каву. Степан продовжував розповідати йому про свої пригоди на рибалці. Дисплей телефону блимнув. Костя мимовільно зиркнув і відвів очі. Та все ж напис привернув його увагу. Він повільно взяв телефон до рук і відкрив повідомлення. Прочитав. Примружився й прочитав вдруге. Степан все ще базікав, сміючись зі своїх же слів. 

— Степане, — розгублено перервав сміх колеги Костя. — Здається у нас проблеми.

— Які?

— Марта кудись влізла, — сердито буркнув він. Ну чому вона така вперта. Полізла куди не слід.  — Збирайся. Негайно виїжджаємо. 

— Спеців кликати?

— Боюся, знадобиться, — Костянтин дістав табельне з сейфа. Взяв верхній одяг і пішов на вихід. — Чекаю на тебе в машині, — мовив  до Степана, що саме набирав потрібний номер. 

Костянтин покидав відділок, одягаючись на ходу. Набирав номер Марти, але вона була поза зоною.  Він починав нервувати, та ще й Степан не поспішав. І хоч за адресою їхати хвилин п'ятнадцять, для Марти кожна хвилина може бути останньою. Костя стояв біля авто, не зводячи очей від вхідних дверей. Зиркав на годинник і, здається, відчував кожен удар стрілки на собі.  Нарешті на порозі з'явився Степан, майже біжучи до нього. 

Ніконов сів в авто і швидко завів мотор. Степан тільки й встигнув застрибнути в машину. Петренко повідомив, що група виїжджає за ними. Та Костю турбувало зовсім інше. Він дав телефон Степанові й попросив набирати номер Марти весь час. Гудки обривалися, дзвінки лишались без відповіді. 

Марта важко ковтнула й зустрілася з поглядом Жені. Він насторожився. Очі бігали з кутка  в куток, наливаючись кров'ю. Як загнаний у клітку звір. Дзвінок пролунав вдруге. Вона зірвалася і побігла коридором до дверей. Євген біг за нею. Серце страшенно калатало й виривалося із грудей. Марта майже торкнулась замка, та Женька наздогнав її. Рукою закрив рота і притягнув до себе спиною. Притиснув  і прошипів, щоб мовчала. Марта поривалась до дверей, але коли він раптом дістав ножа й розкрив його перед її лицем, повільно підняла руки й зупинилася. Серце все ще виривалось з грудей. Пульс пришвидшився. Повітря страшенно бракувало. Марта важко сопіла у руку Євгенові. 

— Мовчи, — процідив він, відступаючи назад до кухні разом з Мартою. 

Стук і дзвінки у двері продовжувались. Вона впізнала голос Кості. Чому він прийшов так рано, сердилась Марта. Вона б могла переконати Женю здатися, поїхати з нею до відділка. Та навіть не встигла заїкнутись про це. Тепер же відчувала страх. Не за себе,  а за нього. Він може скоїти дурниці, чим зашкодить в першу чергу собі. Вона зовсім не думала про себе, і це навіть лякало. У свої молоді роки вона не мала жодної людини, щоб тужила за нею. Принаймні вона так вважала. 

На мить стук і галас стихли. Вони затамували подих. Женька встиг полегшено видихнути й послабити хватку. Гучний удар повалив двері у квартиру. Марта відчула як рука Євгена напружилась. Він сильніше притиснув її до себе. Націлюючи дуло пістолета на них, Костя увійшов першим. Зробив кілька кроків  і зупинився, пильно вдивляючись у вічі Лисенко. Тепер її розширені зіниці сховали від нього відтінок неба. Вона трималась мужньо, здавалося зовсім не боїться. Позаду показався Петренко. Євген повільно підніс ножа до шиї Марти.

— Не підходьте! — спокійно проказав і зробив ще крок назад. Марта важко ковтнула, подивилась на ніж. На лезі виднілась печатка "burt". Цим ножем він вбив Настю. Три рази прямо у серце, без жалю. Чого ж йому вартує вбити  і її. Тільки тепер Марта розуміла, що вчинила дурість. Але ж вона лише припускала, що він може знати щось. А як виявилось він і був вбивцею.  

— Спокійно, — мовив Костянтин. — Я кладу зброю, — в уповільненому темпі нагнувся і поклав пістолет на підлогу. Так само повільно випрямився і підняв руки догори. 

— Тепер ти,— крикнув Женя до Петренка, що розгублено зиркав по сторонах. Він здається ще не усвідомлював, що відбувається. Костя схвально кивнув і той теж опустив пістолет на підлогу.

— Поговоримо? — запропонував Костя і зробив крок вперед. 

— Не підходь! — крикнув Женька і мимовільно відступив. Марта відчувала кожен його подих. Його рука тремтіла біля її губ. Ніж сіпався на відстані від шиї, але його доторк вона відчула. Важко ковтнула. 

 — Скрипницький, відпусти її, — спокійно говорив Костянтин, роблячи ще крок до них. — Вона ж нічого тобі не зробила. А ми самі поговоримо, все з'ясуємо. Гаразд? — зробив ще крок і ось він на відстані кількох метрів.

Женька тремтів ще більше від наближення слідчого. Відступав і затягував Марту за собою на кухню. Костя йшов за ними, повільно і виважено роблячи кожен крок. 

— Ну чого ти? Невже тобі треба ще й за захоплення заручників стаття? 

Женька похитав головою. Марта відчувала його важке дихання на вусі й заплющила на мить очі. Вона не могла більше бути в центрі перепалки. Руки самі опустилися. Увага Євгена сконцентрована на іншій загрозі, тому він і не помітив цього. 

— Я відпущу її, коли ви підете, — викрикнув Женька. — Умови тут ставлю я, — фиркнув слідчому. 

Костянтин рознервувався. Домовлятись зі злочинцями він ніколи не вмів, тим паче виконувати їх умови. 

— Які умови? — бурхливо реагуючи, Костя зробив ще крок. — Ти вбив людину. Ти злочинець і маєш за це відповісти.