Розділ 26

Авто повільно рухалось дорогою під тихе бубоніння радіо. Марта важко зітхала і дивилась у вікно. Тіло тільки зараз почало відчувати біль. На плечі буде синець, але слід в голові буде більшим. Вона вразлива і перед очима досі прокручувала ті миті, коли кілька життів були на волосинці. Замружувалася і відганяла від себе ману. Як вона наважилася і змогла, досі не усвідомлювала. 

У відділку їм ще треба провести допит, оформити зізнання. Костянтин міркував над часом. Він дав Лисенко два дні, а вона впоралась за один. І вже завтра її ноги не буде у відділку. Чи справді він цього хотів? Подивлявся на неї під час дороги, дивуючись зовнішньому спокою. Вона виглядала засмученою, навіть наляканою, це видавали лише очі, які вона понуро опускала й ховала від нього.  

Що ж такого розповів їй Скрипницький, що вона не знаходить собі місця, міркував Костя. Він був певен, що той вже повідав їй усе. І знову вона попереду них зі Степаном. І як тільки вистачило сміливості піти до нього самій. 

Поки проводили допит, Марта сиділа у кабінеті. Насолоджувалась останніми хвилинами перебування у відділку. Як життя людини може змінитись за короткий проміжок часу, думала вона. За два тижні так звикла до шаленого ритму, біганини  й мозкових штурмів. Тепер їй здавалося, що сумуватиме за купою нерозкритих справ, смішними словечками Степана, поглядом Кості. Але більше опинятись у схожій ситуації не бажала. Цієї пригоди їй вистачило. Вона сиділа на стільці й дивилася у вікно. Сонце тьмяно визирало з-за хмар і змушувало танути білу поверхню Землі. Лід почав танути! 

Марта знов повернулася до подій у квартирі Євгена. Костя настільки спокійно поводився, подекуди байдуже. Жодного натяку на хвилювання. Здається, знав що все закінчиться добре. Але його обійми, слова. Марта так  і не збагнула що це було. Щире хвилювання чи награна турбота. 

Конвой забрав Євгена у тимчасову камеру, поки його не перевезуть у СІЗО. Костянтин сидів за столиком у кабінеті для допитів і перечитував його свідчення. Справу можна закривати  і передавати до суду. 

— Я шокований, — вичавив з себе Степан, стоячи біля столика. Він слухав Скрипницького з подивом, насупившись. Тепер не розумів, як можна було таке провернути  й не лишити сліду. 

— Я теж. Любов зла...  — похитав головою Костянтин. Закрив теку  і, підвівшись, рушив на вихід. Степан ішов слідом. 

Вони зайшли до кабінету. Марта все ще сиділа на стільці біля вікна. Помітивши їх, пожвавішала й легко всміхнулась.

— Як ти? — поцікавився Костя, підійшов і присів на стілець поряд.

— Добре, — заспокоїла його Марта. — Він зізнався?

— Так. Все написав, — вказав на теку Ніконов. — Якби не ти, ми навряд чи здогадалися. Дякуємо! — щиро всміхнувся й торкнувся її руки. Марта всміхнулася йому у відповідь. Важко було відпускати, але це треба було зробити. 

— Я рада, що нарешті все з'ясувалось. Пропоную відсвяткувати,— всміхнулась Марта і повернулась профілем до Степана. — Я ж сьогодні останній день, — додала з сумними нотками, але продовжила всміхатись.

— Я за, — підморгнув Степан. Костя теж погодився. Мовчки похитав головою й пересів за свій стіл. 

Поки слідчі владновували справи, які потребували негайного вирішення, Марта збирала речі. Виявляється вона встигла заповнити шухляди своїми схемами, блокнотами, у котрих щось весь час записувала. Тепер же перечитувала, щоб зайнятись чимось і дивувалась. Насправді це було ідеальне вбивство за її версією. Ніхто не підозрював що у Насті з Женею стосунки. Ніхто не знав мотивів і тим більше причин. І якби не випадковість, що звела тоді Марту з Костянтином у клубі, ця справа могла бути нерозкритою. Відповідно Євген би жив далі спокійним, настільки це можливо за таких мук сумління, життям.

Слідчі закінчили нагальні справи й разом з Мартою відправилися у кафе. Кількома кварталами вниз від відділку знаходився затишний заклад. Інколи Костя тут обідав і добре знав меню. Вони вмостились за столиком біля вікна. Марта надала право вибору чоловікам, усунувшись від бурхливого обговорення. Засміялась з хлопців і перевела погляд у вікно. За кілька днів у неї іменини. Вона відчувала, що цього разу вони будуть особливими. Марта змінила погляд на власне існування. Життя не любить коли на нього скаржаться. Кожного дня ми робимо вибір: бути щасливим чи страждати. Відтепер вона обиратиме перше, кожного дня, щоб не сталося. 

Зробивши замовлення, хлопці подивилися на Марту, вона на них. Усі відчували незручність. Степан розумів, що йому не вистачатиме Лисенко. Вона урізноманітнила їх життя. Весело було за нею спостерігати, ще смішніше слухати версії. Ніколи не прив'язувався так до людей, як до неї. Костянтин наповнив келихи шампанським і підняв догори. 

— Ну, що Марто, п'ємо за тебе, — всміхнувшись, торкнувся її келиха. — Ніколи не думав, що це скажу, та ми сумуватимемо, — відказав, зробивши ковток. Степан штовхнув його в плече і засміявся. 

— Так, Марто. Я цілком підтримую Костю, але він сумуватиме більше, — кепкував з колеги. Костя наділив його здивованим поглядом. 

Марта лише всміхнулася. Зробила ковток і опустила келих на стіл.  І вона сумуватиме за ними. Найбільше, звичайно, за Костею. Та його зізнання дало надію на продовження їх історії. Принаймні вона б дуже цього хотіла.