А ти люби мене

7

 Здавалося б, у благих вчинків повинні бути хороші наслідки, але я яскравих приклад того, що в народі називається «закон подлости». В неділю, увечері, до мене завітала сестра зі своїм Гожим, кожен день приїздила, а вчора не змогла, бо у них була важлива справа, що стосувалася Ірини, адже хтось сплатив її кредит за автівку, а чоловік, зачувши те – озвірів і сильно побив, ще й вигнав з дому. Мабуть, вперше від часу аварії, я відчув той самий подих смертоносного відчаю, що позбавляв відчуття реальності.

- І де Ірина зараз? – запитав я, а бадужість жодним чином не клеїлася до інтонацій в голосі. Волати хотів. Себе розірвати. А потім натовкти морду тому вилупку. Проте, ці бажання лишалися мріями.

- В Каті! – вигукнула сестра. – Її обличчя на місиво схоже. О, як же ж у мене руки чухаються розірвати ту сволоту на клапті.

Ната стрімко намотувала круги по кухні, готуючи вечерю, поки я мовчки слухав її гнівну доповідь, а Захар слухняно нарізав овочі на салат. Майже ідеальна картинка. Хоч в інстаграм закидай. Здоровий, накачаний чолов’яга кришить огірки кубиком – недосяжна мрія кожної домогосподарки.

- І ту падлюку, що з кредитом таке утнула, також потрібно знайти, - вела далі сестра, пораючись біля пательні. Так люто гримала кухонним начинням, що здавалось, дитина, від напруги, просто зараз з неї вискочить.

- Знайдемо, - спокійно запевнив її Захар, узявшись до помідор.

На мить я розгубився. Якщо за справу візьметься він, то вже завтра знатиме, хто підклав Ірині таку свиню. Наші стосунки з ним обмежувалися коротким привітаннями та фразами, що нічого не значили. Захар демонстративно мене терпів, тому що цього вимагала Ната. Я не засуджував його за таку поведінку, на інше ставлення годі сподіватися після усього, що між нами було.

- Не треба шукати.

- Чому? – в унісон випалили родичі. Добре, що малого з собою не взяли, в Каті лишили. От і поговоримо на чистоту.

- Це я сплатив кредит.

Сестра так і вклякла із дерев’яною лопаткою в руці, а Захар поволі відклав ножа. Ну, добивати сьогодні мене не будуть.

- Навіщо ти це зробив? – вражено вичавила із себе Ната.

Я не мав відповіді. Навіть розгубився. Пострілявши очима усіма кутками кухні, прийнятної відповіді так і не знайшов.

- Вирішив допомогти твоїй подрузі, вона дуже гарно вправляється з бритвою.

- Як ти дізнався про кредит? – насупився Захар. О, цього навколо пальця не поводиш.

- Вони з Ірою говорили про нього, коли вона мене стригла, - я кивнув в бік сестри.

- Владе, - вона відкинула лопатку, підскочила до мене, впираючись руками в поручні інвалідного крісла. Мусив руки звідти прибрати і подивитися сестрі прямісінько в очі, - ти запав на Іру?

- Ні!

А клятий голос все одно підвів. Не вийшло бути байдужим.

- Брешеш, - прошипіла вона, виймаючи залишки самоконтролю вбивчим поглядом. – Владе, їй потрібен нормальний чоловік, не будуй повітряних замків.

- А я ненормальний? – кричав би, але кожне слово сестри – то звір правди, що шматував єство. Я на половину справжній. І жодна нормальна жінка уваги на каліку не зверне.

- Ти абсолютно нормальний, якщо не зважати на інвалідний візок. Я за тебе хвилююся, бо невпевнена, що Іра відповість тобі взаємністю.

- Не варто, не хвилюйся. Я не настільки безнадійний, щоб не розуміти очевидних речей.

Повечеряли ми в тиші, безмовній. Ната навіжено крамсала підсмажену яловичину, Захар вдавано спокійно колупав салат, я чекав, коли мене почнуть різати справедливими докорами та викручувати пальці, але промовиста мовчанка сестри була гірша від усіх надуманих катувань. Лиш зиркала, мов розлючений носоріг на полум’я. Опісля вимила увесь посуд, як тільки він зостався цілим, та подалася на вихід. Не поцілувала мене на прощання, як зазвичай, показово гримнула дверима, і навіть Захара не почекала.

Прочинивши вхідні двері, двометровий Гожий провів поглядом розлючену дружину, а тоді повернувся до мене і врік:

- Нікого не слухай. Хочеш жінку, візок не завада. Тільки не намотуй шмарклі на кулак, Ірі й так дісталося. Про Ігоря я подбаю, більше він біля неї не з’явиться, але й ти не будь йолопом.

Якби я міг стояти, то точно впав би. Єдине, що тримало мене при тямі – це прискіпливий погляд Захара, котрий ніби прикидав, чи второпав я про що він говорив.

- Бувай. Завтра заїдемо.

Він акуратно прикрив двері та щез, лишаючи мене на самоті з невеселими думками і тривогами. Тієї ночі я не спав зовсім, як зрештою кожну наступну. Мій реабілітолог Назар, заповзятий молодий чоловік двадцяти восьми років, не втримався та нажалівся Наті, що я невпинно марную все, чого досягли німецькі колеги, адже перший рік після травми дуже важливий. Сестра вичитувала мене, мов малу нетямущу дитину, що навмисно розбила улюблену мамину вазу.

Назар приходив кожен день, два рази на тиждень ми навідували центр реабілітації Zarta, де для мене була розроблена індивідуальна програма комплексних вправ. Персонал професійний та привітний, педантичним німцям не поступався, катма, що я цього помічати не хотів. Крім того, виїзди до клініки страшенно втомлювали, оскільки потрапити до автомобіля – це ще одне випробовування моїх сил та витримки, а вона останнім часом почала давати збої. А коли, накачана батоксом фіфа, що гуляла недалечко з песиком, огидливо скривилася, побачивши як Назар садить мене до автомобіля та складає візок в багажник, останні струни витримки тенькнули. Нащо це життя, якщо я викликаю в людей лише огиду. Тепер ночі перетворилися на розпачливе місиво сну та реальності, інколи прокидатися не хотілося, новий світанок не приносив з собою анічогісінько доброго, лиш випробування терпцем і нескінченними годинами маринування на самоті.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше