А ти люби мене

9

Танці!

Біля музичних інструментів з’явилися музиканти. Два худорлявих хлопця та зовсім юне дівча з яскраво-рожевим піксі на голові.

- Захар захотів танців, - шепнула Катя мені на вухо.

Я б теж танцювала, якби небо подарувало доньку або сина. Байдуже.

Наші посиденьки плавно переходили у галасливе зборище горобців, хоча за столом практично ніхто не пив. Лиш Катя, Артем та Влад дозволили собі по келиху вина, всі інші були за кермом, а Наті не можна.

На Влада я намагалася не дивитися. Ключове слово «намагалася». Це виявилося складно, бо він довгенько не відпускав мою руку під столом, немов хвилювався, що я зараз влаштую карколомну втечу століття.

Музики, для розігріву публіки, вшкварили веселу пісеньку про якусь «королєву» (гурт «Цвіт кульбаби», композиція «Королєва»), а далі дівча пречудовим вокалом затягло Пономарьова «З ранку до ночі». Захар підхопив Нату та поволік на танцмайданчик, залишивши Квітку турботам Каті, яка над нею миттю заквоктала. Андрій щось швидко зашепотів подрузі, і я здогадувалася в чім річ. Він не хотів відпускати її на роботу, а тому збирався втілити свої наміри давно відомим планом – знову відправити дружину в декрет. В союзники взяв Дарину. Вдвох, вони почали доводити Каті, що в родині конче бракує ще однієї дівчинки. Братик у Дарини є, а сестри нема. Потрібно терміново виправляти ситуацію. Все це я дізналася, поки тиждень у них жила.

- Ідемо? – нахиляється та шепоче в інше вухо Влад.

- Куди? – схарапудилася я.

- Танцювати.

- Як? – мої очі від подиву пострибали темним ламінатом.

- Страшно?

- Дуже, - чесно зізналася я. – Ти обрав несміливу майстриню.

- А я вважаю навпаки, - він простягнув руку, вичікувально просмалив чорним поглядом.

Його пальці злегка тремтіли. Невже і йому буває страшно? Цей жест означав трохи більше, аніж запрошення на танець, а наша розмова нагадувала завуальовану напівтінь незрозумілих на перший погляд натяків. Я поглянула на простягнуту руку, постріляла очима по залі, бо дуже боялася, що всі дивляться на нас, але кожен зайнятий собою. Матвій з Дариною втупилися в смартфон, Артем вийшов, новоспечені батьки танцюють, а навколо них Іванко намотує круги невпевненими кроками.

Набрала повні легені повітря і вклала руку. Це не просто жест. Це крапка неповернення. З цієї миті на візерунку мінливої долі з’явився новий виток, котрий я намалювала сама.

Влад міцно вхопив мою руку правицею, а іншою крутнув велике колесо візка. Я йшла, він їхав. Погляди присутніх миттю прикувалися до наших спин. Дірки свердлили.  Відчувала ніяковість і якусь незвідану впевненість.

 Моє життя! Що хочу, те й роблю. Хочу танцювати з Владом – і танцюватиму. Правда, не уявляю як!

Ми виїхали ( а хтось просто вийшов!) на середину танцмайданчику, і я помітила як завмерли на місці Ната й Захар, котрі до цього тісненько рухалися в такт музиці. Не зважала на них. Палала. Тряслась. Руки спітніли. Волосся на тілі уже вибрикувало ча-ча.

Влад відпустив мою руку, осміхнувся хитро і постукав себе по колінцях. Я ж дурепа несусвітня, не одразу зрозуміла чого він хоче, а коли дійшло, то мало не зомліла від несподіванки.

- Іро, сідай!

Наелектризований простір зали розірвав голосний окрик Андрія. Паскуда! Аж музиканти збилися з ритму. Приміщення наповнилося очікуванням. Воно бриніло в очах Влада і поглядах присутніх. Я їх не розчарувала. Довго не розмірковуючи, аби не передумати, обережно примостилася на коліна зухвалого кавалера. В голові майнула запізніла думка, а раптом я йому щось пошкоджу, уже й надумала піднятися, але він безпардонно обхопив мої сідниці, підтягнув до себе ближче, а тоді взяв за кисті рук та закинув їх собі на шию.

- Так ти ще не танцювала, - він самовдоволено пострибав бровами під густою чуприною, що падала на чоло.

- Однозначно.

Влад крутнув колеса, легко так, наче ці зусилля нічого йому не вартували, і ми покотилися вперед, а тоді трошки вбік. Музики заграли рівніше, а з зали почувся новий окрик Андрія:

- Владе, крути її! Жінку треба закружляти, щоб втратила голову!

А йому, наче того й треба було, різко газонув назад, вивернув візок і крутнув праворуч. Я ошелешено поїдала його поглядом. Він осміхнувся у космату бороду, повернув візка задом до усіх і нахабно поцілував мене в шию.

- Ой! – зойкнула зухвалості, а красунчик повторив витівку, тільки цього разу поцілив у щоку.

Я рвучко відсторонилася, навіть надумала зіскочити, але Влад, схоже, просік мої наміри, тому обхопив талію правицею та підтягнув назад. Сильний, зараза! І пахне гарно. А наполегливості можна тільки позаздрити. Я й хотіла щось обурливе сказати, проте памороки кружляли у вихорі незвіданих емоцій. Я захлиналася ними.

А Владова рука, ця зарозуміла падлюка, ніжно потяглася по спині доверху, лягла на потилицю під волоссям, нахиляючи голову нижче. Наші очі зустрілися в перехресному бою, та цей зухвалець не здавався. Цмокнув мене в губи, а тоді стрімко розвернув візка на сто вісімдесят градусів. Я обхопила його шию, впиваючись відчуттями і збуреним шаленством. Десь це бачила. Таке вже було. Ми наче герої кінофільму. Хоча, по-моєму, читала щось подібне. Точно! Він інвалід, а вона його доглядала. Тільки їхня історія закінчилася болем. Він помер. (Джоджо Моєс «До зустрічі з тобою». В 2016 році за мотивами цієї книги вийшов фільм з аналогічною назвою, в головних ролях: Емілія Кларк, Сем Клафлін) А чим закінчиться наша? Вона вже почалася!  Чи ми лиш стоїмо обабіч її межі, вичікуючи старту?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше