Глава 2

– Ти як? – у голосі Юрія Івановича прозвучала турботливі нотки.

– Я думала, що я справилася з тривожним розладом. Та, судячи з того, як посмикується моя нога, я помилилася, – сказала я правду.

– Пробач, що смикнули тебе, – навіть дійсно з співчуттям і жалем це сказав.

– Думаю, у вас була якась вагома причина.

– Так, і я сподіваюсь, ти нам у тому допоможеш. Я тебе прошу ідентифікувати одне тіло.

– У чому складність? – відразу уточнила я.

– Тіло понівечене, у поганому стані, орієнтовно пролежало десь 4 роки, виокремити зі скелетованих останків ДНК неможливо, – сухо відповів Мельничук.

– Чому це стало нагальним прямо зараз? – запитала я.

– Бо є підозра, що той, кого ми рахували мертвим, є живим.

– Юрію Івановичу, я подивлюсь на тіло, але ви ж не чекаєте від мене дива?

– Ти не повіриш, саме його і чекаю, – хмикнув він. – Ти робила чудеса в операційній на колесах. Дивилася в очі смерті, витягувала з того світу й допомагала повернутися людям до повноцінного життя.

– Бригада була хороша.

– Мені щиро жаль, що ти не можеш працювати, – скрутно похитав він головою.

– Мені немає про що жалкувати. Працювати зі скальпелем, коли в будь-яку мить тебе може накрити панічна атака, неможливо. Ви ж знаєте мою історію.

– Роман уже встиг покаятися, що налякав твого хлопця. Сподіваюсь, що ми нічого непоправного не зробили?

– Я ще не знаю, – мило усміхнулася я. – Усе ж не сильно я люблю, коли перебирають моє сокровенне.

– Ми всі про це знали, – по-доброму усміхнувся Мельничук. – Про особисте ти з народом не готова говорити, але я за тебе радий, що ти все ж наважилася на стосунки.

– Їх було неймовірно складно нехтувати, – усміхнулася я вже навіть щиро.

– Ти молодець, а в Романа зараз проблеми. Його дружина все ж не витримала, забрала дітей і пішла, несолодко йому прийшлося. Пожалій мою сивину, не злись на нього, ти для нього важлива.

– Щоб витряхнути деякі спомини з голови, довелося добряче помити голову зсередини… І я не злюсь на Романа.

– Я радий, що ти справилася, – кивнув він.

– Я ще цього не знаю, але підозрюю, що зараз перевіримо… Як ви самі?

– Живемо в час стрімких змін у купці з корупцією і відсутністю реформ. Щось ще сказати? – скривився він.

– Як дружина, діти?

– Дружина терпить мене, діти виросли й зажили своїм власним життям. Щось видно я з їхнього життя впустив, бо іноді є враження, що ми чужі люди.

– Напевне, наші батьки мали таке ж відчуття, коли ми починали власний шлях.

– Можливо, – поводив він головою зі сторони в сторону.

– Добре, куди мені йти?

– Роман проведе, познайомишся з нашим експертом.

– Добре, – відкланялася я і вийшла.

Роман чекав мене, посьорбуючи каву.

– Веди, показуй чим ви хочете мене ощасливити.

– То ти будеш працювати? – не втримався він від запитання.

– Зроблю все, що від мене залежить.

– Як у старі часи, – собі під ніс прошелестів він і повів мене за собою.

– Морги – це не моє саме улюблене місце, – видихнув він перед дверима. – Малий, до тебе тут підкріплення, – зично крикнув він.

Із закутка вийшов чолов’яга, щоб подивитися на нього, мені довелося задерти голову. Кремезний, міцний, увесь у татуюваннях, він залишив слід у моїй буремні душі. Я навіть сіпнулася відступити, його зріст і статура давили.

– Це наш експерт Малий Дем’ян, а це – Злата, вона погодилася попрацювати з номером 4646, – розпинався далі Роман.

Я героїчно хапала себе в руки, аби не виглядати, як готовий пацієнт психлікарні.

– Доброго дня! – радісно пробасив Дем’ян, що аж луна покотилася.

– Доброго… – усе ще смакуючи відголоски переляку, машинально привіталася я.

– А мені про вас багато розповідали… – з несподіваним захватом щебетав Дем’ян. – Розповідали, як ви багатьох буквально витягували з того світу, як проводили операції без світла, оперували з ліхтариком на лобі, про евакуацію під кулями, про те, як витягували кулю з живота Юрія Івановича.

– І хто в нас такий балакун? – зіщурила я очі на Романа.

– То душа солов’єм співав, то не я, – швидко відхрестився Роман.