Глава 4

У квартирі Романа, окрім пилу, що назбирався через його тиняння просторами України, було навіть досить охайно. Речі не розкидані, усе по місцях, просто порожньо.

– Мені потрібно прийняти душ, дай щось з твого одягу, бо мій весь тепер із запахом.

– Сорочка підійде? – з сумнівом поглянув він на мене.

– Давай.

– А одяг у пральну машину закинь, – розпорядився господар.

– Має приїхати замовлена їжа, телефон і гроші я залишу на столі.

– Які гроші?

– Усе на столі. – відмахнулася від нього.

Ванну кімнату можна було охарактеризувати кількома словами: зручність, функціональність, простота. Приглушена пастельна колірна гама, натуральні відтінки, прості, лаконічні лінії, функціональні меблі та сантехніка. М’яке, розсіяне світло. У такій ванній почуваєшся себе комфортно, затишно, спокійно. Мені сподобалося, усе підібрано зі смаком і любов’ю. Відразу захотілося новий ремонт затіяти, але я згадала, як проходив старий, і запал відразу зник.

Стала під душ, поки струмені води лупили по моєму тілу, потягнулася за шампунем, той був навіть дуже чоловічий з активними компонентами шавлії, ромашки, ментолу, розмарину, чебрецю, і мав, якщо вірити етикетці, надати волоссю свіжості та природного блиску. Налила собі на долоньку. Рідкий, прозорий, з ароматом цієї свіжості. Прийняла, як належне, бо зараз було головне змити той неприємний нудотно-солодкий запах, що переслідував мене. Терла до скрипу шкіру. Підставлялася під колючі цівки води і ніяк не могла розслабитися. Як крізь пелену я сприймала зараз саму себе. Нили скручені напругою м’язи, вистукували дятли в голові, розгойдувалася по жилах тривога й жужмом з ніг збивало відчуття сюрреалізму. Ради собі я поки не давала. Та й сховатися під душем від усього світу теж не могла. Неохоче, та все ж я вимкнула воду. Дістала рушник. Та що ж зі мною таке? Що ж так важко? Що за відчуття, наче я десь загубилася між світами? І там мені вже місця немає, і тут якось не того… Просто нанівець перевела труди по поверненню себе. А там хоч повертати то є кого? От в чому питання. Чи я не для цього світу, чи то він не для мене… Скиглило і нило сум’яття чистої води. Ох і скруха прикрутила. Так! Давай, зберись! Потім ще буде багато часу розпадатися на атоми, реплікувати, як молекула ДНК, і, як імунна система, вибудовувати захист організму. А зараз я спокійно вийду до Романа, ми повечеряємо і будемо жити далі. Так? Що коїться в моїй голові? Я ж розумом усе розумію. І здається, адекватно сприймаю, або ж то мені так хочеться думати. Гаразд. І з нотками болісної недомовленості я вся така, прихопивши волю в кулак, пішла до Романа.

Роман, отримавши доставку їжі, усе чесно розклав на кухні й навіть хлюпнув коньяк у грановані склянки. Поглядом комп’ютерної томографії пошарово та поступово він пройшовся через тонкий шар тканини, оцінивши той внутрішній зміст, що стояв перед ним.

– І?

У кращих традиціях Єрмолаєва я заломила брову і подумки хмикнула. От тобі результат сугестивного впливу на людину.

– Погано виглядаєш.

– Та ти що?! – вдавано здивувалася я. – А зазвичай після і морально, і фізично важкого дня я з виглядом феї неземної дома ще вечерю готую і стриптиз біля жердини танцюю.

– Ей, я об’являю нейтралітет.

– Претензій немає. Усе, що я хочу, це дожити до смерті.

– Класний план, крихітко, – підняв він склянку.

– Перестань уже на мене дивитися, як на убогого блукача, – похитала я головою. – Усе в межах норми. Краще розкажи мені, друзяко, а що у вас тут відбувається?

– Усе в межах норми.

– Що сталося? Де Ніна з дітьми?

Роман відвів очі. І саме це сколихнуло занепокоєння.

– У її батьків. Сказала, що їй треба подумати і відпочити, – неохоче відповів він.

– Тобто? Ти, звісно, ще той подарунок, але наскільки мені пам'ять не зраджує, любила вона тебе в купці з усіма твоїми еківоки.

– Слухай, давай не будемо зараз про це… Я ще не готовий.

– Добре. Давай про роботу. А що в дідька відбувається?

– Ну ти ж бачила…

– Я навіть пристойних слів дібрати не можу, щоб виразити тобі, що я бачила. То ж не люляй мою нервову систему, соколику.

– Залюбитися можна, – зітхнув Роман. – Як же я все ж за тобою скучив, – потягнувся він до мене і нагло обійняв.

– Задавиш, ведмідь, – пискнула я, коли вже від міцних обіймів забракло повітря.

Він відпустив, попередньо облапавши.

– Романе! – проричала я. – Я тобі не дівка на виданні.

– Пардон, ти просто вся така ладненька, аж тяжко втриматися, – геть без натяку на каяття пробурмотів він.

– Чума ти нечемна, у мене, до речі, хлопець є.