А відьми тут тихі - 2

Глава 6

Мені снилося, що я стою, оповита вогнем. Я не можу ворухнутися. Крізь полум’я я дивлюся на людей, що стоять обабіч вогнища. Ненаситний вогонь повільно лиже дрова, з тріскотінням пожираючи їх. Довкола густо перемішується туман із димом. Дихати стає важче. Помаранчеве полум’я підкрадалося, забираючи таке бажане повітря, обпалюючи жаром.

Від дикого жаху, що я заживо згорю, я закричала, намагаючись звільнитися. Нічого не виходило, пута міцно тримали мене. Усе, що я могла, – це кричати, коли вогонь піднявся на мій зріст і оскалив свою пащу…

– Злато! Прокинься. Та що ж таке… – долітали тремтливі, налякані інтонації.

Я сіпнулася. У ту ж мить злетіла з ліжка й добряче гепнулася на підлогу. Важко дихаючи, я ще ніяк не могла відрізнити реальність від нічного жахіття.

Єрмолаєв перелякано на мене витріщався з ліжка.

– Тихо, – хитнула я головою. – Адаме, просто жах наснився, – прохрипіла я.

– Та нечисто сило! Що за жахи тобі сняться, що я тебе навіть розбудити не міг? – голосом, що зривався в паніку, простогнав він, наполохано дивлячись на мене.

– Усе нормально. Я вмиюсь, – піднялася я і припустилася в рятувальну ванну, аби не бачити настраханого Єрмолаєва, і самій трохи прийти до тями. Вмивалася гарячою водою.

Відчуття липкого страху не полишало. З відчаєм поглянула на себе в дзеркало. Сполотніле лице, на якому гойдається відблиск жаху, у широко розплющених очах захолола паніка й присмак переляку на губах. Опустила очі. Опираючись на раковину, постояла.

– Злато? Ти в порядку?

– Так, зараз вийду. Постав чайник, будь ласка, – пискотливим голосом попросила я. Нервово видихнула, прагнучи відтягнути хвилини, коли треба вийти йому на очі.

– Давай, крикливиця, збирайся з силами й гайда в люди, – пробурмотіла сама собі, видихнула, потрусила головою, повела плечима.

– Усе нормально. Жити можна, – видала собі жалібну усмішку, наважилася й вийшла з ванної.

Єрмолаєв чекав на кухні, пильно стежачи за дверима. Пробігся поглядом по мені. Його губи смикнулися в гримасі.

– Не лякайся. Все нормально. Іноді мені сняться жахи.

– Часто таке сниться? – закусив він губу.

– Останнім часом рідше. Раніше частіше. Давай просто поп’ємо чаю, – пробурмотіла я.– Я зроблю.

Аби зайняти себе, почала робити трав’яний чай. Щось із розряду заспокійливої суміші: листків м’яти, трилисника водяного, плодів хмелю, кореневищ валеріани. При нервовому збудженні саме те.

– А з цим щось можна зробити? – не сприйняв він мій посил минути зараз цю тему.

– Усе, що можна було з цим зробити, я зробила. Далі потрібен час. Це тільки в казках буває, що махнув чарівною паличкою, і все, ти – принцеса. У житті потрібен час і наполеглива праця, щоб дійти до рівня «принцеса».

– Ні, ну якщо ти так кажеш, то я звісно спокійний… Якого чорта, Злато! – різко перейшов він на крик з майже спокійного тону.

– Тихо, чого ти? Є вже, що є. Загалом з цим жити можна.

– Я не міг тебе розбудити. Це нормально? – психував він.

– У даному випадку таке може бути, – не витримала я його суцільної паніки, відложила в сторону чашку, підійшла до нього й обійняла. Хапальний рефлекс у нього працював відмінно. Міцно пригорнув мене до себе. Я навіть почула, як гупотить його серце. Лоскітлива, щемлива ніжність пробралася до самої душі.

– Пробач і не лякайся більше.

– А ти не лякай мене більше, то й не буду.

– Буду намагатися. Давай пити чай. Всього лише 4 ранку, – скосила я погляд на годинник, задерла голову й заглянула йому у вічі. Страху вже немає, навіть злість розсіялася. Провела рукою по його щоці, відчуваючи щетину під подушечками пальців. Піднялася навшпиньки, ніжно поцілувала його. На поцілунок він розгублено відповів. Відсторонилася. Сіла до столу й взяла кружку з чаєм.

– Якщо ти зараз скажеш мені, що я веду себе, як істеричка, то я за себе не відповідатиму, – попередив він мене.

– Навіть думки такої не мала. Зараз від одного твого суворого погляду всі мої фантазії помирають у зародку.

– Крива мітла! Дотепниця! А то в мене вже був проблиск дурної надії, що всі жарти ти залишила в хаті серед лісу.

– Не страши кота салом. У мене теж було багато розчарувань, коли я таки сподівалась, що в деяких людей мозок виросте. А, ні! У деяких так і залишається порожнечею переповнений мозок. Взагалі мозок, як мускулатура. Якщо не напружувати його якоюсь дурницею, то клітки хиріють.

– Думаєш без сарказму ми не зможемо жити? – пустотливо усміхнувся він мені.

– Зможемо, але так буде малоцікаво, – усміхнулася йому.

– Аж правду казала, що нудно мені з тобою не буде.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше