А відьми тут тихі - 2

Глава 11

Серед ночі я прокинулася. Як відром холодної води, облив страх. Зусиллям волі загасила тривогу, потихенько підірвалася з ліжка й потеліпала на кухню.

Єрмолаєва я побачила відразу в місячному сяйві, він сидів на підвіконнику, опустивши голову. Хотіла окликнути, та щось всередині мене спинило. Я завмерла, кілька хвилин розглядала його сумну постать. Виникло дике відчуття, що він нещасний зі мною і, можливо, думає, як це все припинити, бо й справді наші відносини змінювалися. Зникало новизна, але не приходила поглинаюча довіра, натомість панувала тиха настороженість. Я захлинулася від боязні, що все, моя казка скінчилася. А далі… А далі я досить чітко для себе уявляла, що я більше не потягну. Що з мене годі. Мерзенний голос усередині тихо нашіптував: якщо він піде, то як швидко ти повішаєшся? Що мені немає за що триматися в цьому житті, а все інше смертельно мене втомило.

Позадкувала й повернулася до ліжка, закусивши долонь, аби страхітливий стон не вирвався на волю та не долинув до нього. До самого ранку мені так більше й не вдалося зімкнути очей.

Я чула, як тихесенько повернувся в ліжко Єрмолаєв. Як він вмостився з краю, навіть не торкаючись мене. Стало гірко. Я закусила губу, панічно ловлячи думки, що розбігалися по свідомості, й захлинаючись під їхнім гнітом.

Що це все зараз означає? Простіше було запитати й вияснити все в Єрмолаєва, та я малодушно страшилася почути, що так… Усе… Кінець. Варіантів було два – або кінець, або ж то я сама собі понавигадувала такого. А Єрмолаєв, що сидить серед ночі на кухні з пісним виразом, то звична справа. Що його так гризе? Але він і справді вимотаний, із чорними кругами під очима, на що, звісно, я уваги не загострювала, бо намагалася себе не розплескати. Що звурдило йому кров у жилах? Що я пропустила? Що мені робити?

З сенсом життя і так проблеми. І поки це він мій дороговказ, але це сугубо мої проблеми. Якщо хлопчисько вирішить, що нам далі не по дорозі… То я відпущу його. Я точно не та жінка, з котрою буде мир його дому на довгі роки й десяток здоровеньких діточок та повний гаманець. Задихала частіше. Я спокій, я самий спокій…

Перед очима пробігали картинки нашого з Адамом життя. Я не бачила ніяких страшних ознак. Він був зі мною, був націлений на мене, дихав зі мною. То що не так? Що за нічні пильнування на кухні? Це стосується мене? Чи я, може, щось пропускаю? Що буде першим – я натру мозоль в голові чи все ж наважусь запитати його? Чи буду ховатися за примарними гранями, що все поки не рушиться, то й добре? Жінки мого роду прокляті. Не інакше. Моя бабуся одна, моя мати була одна. Матір моєї бабусі була одна. А далі краще не лізти, аби ще якихось скелетів не відкопати, бо від інформація про якихось маніяків чи психів у моїх генах буде явним перебором. І так враження, що з мене писався довідник по психіатрії, а зараз я втілення болю й смутку та згусток страждань й муки. Щемить душа та болить серце. Усе летить униз. Розіб’ється вщент. Згасне. Усе зазнає тління.

Засмикана думками, маячливими припущеннями з червоними очима я піднялася з ліжка задовго до дзвінка будильника. Із дзеркала у ванній на мене дивилося трохи страшненьке створіння жіночої статі. Потухлі й перелякані очі, чорні круги під очима, бліда, з безкровними губами. Перекосило від побаченого. Від такої лялі я й сама втікала б. Якщо нерви людині дані для того, щоб забезпечувати правильну життєдіяльність організму, то чому мої мене, здається, вбивають? Бо припадочна в них господиня, – єхидно підказав той чорний гумор, що ніколи не старіє.

Сонячне світло розігнало темряву в моїй голові, усе вже не виглядало таким пропащим. Утома впевнено сиділа на плечах, гудів біль бодуна від роздумів, змореність розносилась по жилам, ламав кістки біль і розривав на шмаття душу, та просто шквал думок та почуттів.

– А тепер зібралась і пішла, – огризнулася я сама до себе.

Образ ніжної, як травинка, податливої, як глина, зворушливої, як весна, жінки явно не мій. Витри на морді слізки і зберись. Проти волі, але в силу совісті. І гайда, пішла шукати чи то мертвого, чи то живого, того, для кого людське життя нічого не вартує. Сидіти з петлею в обнімку можна й потім.

Пригладила волосся, що стояло дибки, розгладила наїжачену совість, вклала душу, вгамувала серце й майже готовою до всього вийшла з ванної у такий непростий світ. Єрмолаєв спав. Навіть видихнула з полегшенням.

Зайнялася сніданком. Омлет з беконом та помідорами був саме те, що треба. Робила сніданок і думала, що для багатьох людей так починається звичний ранок, що, може, хтось ще є незадоволеним від такої повсякденності. А я багато віддала б, якби таке мати щодня. Та колишнім коханкам, що вийшли з ніжного віку, кому перевалило вже далеко за 30, це було зась. Поки молодість, дурна голова та злетівші з колії почуття дозволяли, я грілася тими щедрими порціями тепла, що мене обдаровувало моє безтямне кохання, а тепер усе життя здається диким сном.

– Привіт! Ти чого не спиш? – підкрався до мене Єрмолаєв, а я випустила з рук лопатку. Серце пустилося в дикий танок.

– Привіт! – глухим голосом відповіла я, прокашлялася. – Щось прокинулася раніше, – голос краще не звучав, то було так, наче я цілу ніч несамовито верещала десь там на дні глибочезної криниці.

– Що таке? – нахмурився Єрмолаєв.

– Нічого, усе нормально, – безпечно відповіла я.



Шаграй Наталья

Відредаговано: 14.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись