Провидиця морфея

   Будинок в якому я пишу цю книгу, розташований на околиці столиці, і на відміну від центральної частини міста де постійний рух, шум, автомобілі, які нескінченно кудись мчаться розрізаючи темінь ночі своїм світлом, тут набагато спокійніше, немає відчуття гнітючої безвиході на фоні масової незацікавленості чимось більшим ніж тут і зараз. Хоча, відчуваючи сотні тисяч нехай і не знайомих людей, відчуваю себе спокійніше, ніби в безпеці. Стадний інстинкт, рефлекси прадавніх людей, кров яких і досі тече в моїх жилах дають знати про себе. Очікування вибору долі, можливості, гнітить. Ніколи не міг стерпіти довге очікування. Здається, ніби час грає з тобою, і правила цієї гри знайомі тільки йому. Барабан моєї долі все ще крутиться, і маленька зелененька кулька все ще одне за одним намотує кола, поступово сповільнюючись. Але все ще ніяк не обирає жодну нішу на барабані рулетки. 
  Інколи не віриш у ті знаки, які отримуєш від примхливої Долі, особливо коли вони приходять уві сні…  
-  Сідай, це твій сон? – промовила жіночка років 70-ти, ім’я якої я навряд чи колись дізнаюсь.  
  Вона сиділа в кімнаті, частина якої була поглинута часом та простором. Перед нею стояв стіл, на якому я побачив кришталеву ледь прозору кулю. Чорна, ні темно-синя стара сукня була схована під великою кількістю різного роду хустинок, які на диво виглядали приємно та гармонічно. 
- Так,- сказав я, хоча я не бачив того, про що вона мені говорила, відчував, що вона вже мала правильну відповідь, і мої слова були для неї лише формальністю, все таки це мій всесвіт, в якому вона гість, чи може навпаки…? 
Різко, за одну мить щось поглинуло мій зір і розум, і я побачив… 
  Котлован багатоповерхового будинку з якого стирчали високі бетонні стовпи, на кшталт тих, які використовують електрики. Величезний кран, ніби рука невідомого величезного створіння, підняв бетонну плиту і поклав її поверх стовпів. У моїй голові промайнуло, що це початок підлоги поверху майбутнього будинку, але навіть не встигнувши поринути у роздуми, почув голос… 
- Це твоє майбутнє, - сказала провидиця. 
Відчуваю як мене виривають з одного епізоду і відразу жбурляють інший. 
Відкриваю очі – дорога, асфальтована широка дорога в декілька смуг руху, обабіч дороги буяє зелень, скоріш за все клени, чи може… 
-  Це твій життєвий шлях, - сказав голос який доносився, як мені здалося просто нізвідки…  
  Ліжко. Екран телефону 4:53 на годиннику. Сон ніби відступив, Морфей змилувався, давши мені ковток реального світу, перед новим зануренням у безмежні води його загадкового океану. Кілька хвилин я лежав нерухомо на ліжку, слухаючи щебетання вранішніх птахів на залитому першими променями світла подвір’ї. А потім тихо промовив… 
- Я думаю, Ти говорила мені правду, - і витримавши невелику паузу додав, 
- Все таки це моя ДОЛЯ…  
І майже засинаючи на грані світів, під звуки дивного світу, в якому ми живемо, почув слова… 
-  ЦЕ ЛИШЕ ПОЧАТОК… ПРОРОКА НОВИХ ДНІВ…