Розділ 3

Я з тим самозакоханим хлопцем знаходжуся в невідомому місці. Це район, де мало людей, і який я зовсім не знаю. Він сидить на маленькій лавочці та пильно мене розглядає, я його теж. Русе волосся, ямочки, які з'являються, коли його обличчя розливається в посмішці. Та, думаю, найбільший магніт – це зелені очі, від яких важко відвести погляд. Чому я витріщаюся на нього? І чому не йду? Просто не можу описати наскільки зла на себе. Іноді мені важко контролювати емоції, а коли мій розум задурманює гнів, я нічого не тямлю. Ось так, виросла психом і тепер повинна страждати.

— Довго ще будеш мовчати і витріщатися на мене? — З задоволеною посмішкою мовив мій новий "приятель".

— Витріщатися? Ще чого, — я хмикнула у відповідь. — Та це ти на мене вилупився!

— Кому потрібна якась схиблена офіціантка, — хлопець підвівся і підійшов до мене. — В нашої дівчинки ще нікого не було. Тому ти так бісишся?

Я стиснула руки в кулак і нервово вдихнула повітря, стримуючи себе, щоб не вдарити цього бовдура.

— Тебе ще ніхто не торкався, Адель?

Що це він говорить? І звідки знає моє ім'я. Ах, чортів бейджик!

Незнайомець проводить великим пальцем по моїй щоці. Серце шалено б'ється, доля секунди і... Він накриє мої вуста своїми. Це мов якісь чари. Враз, за мить до нашого поцілунку, пелена з очей різко спала. Не вагаючись, відштовхую хлопця і відскакую убік. Я не стану його черговим трофеєм. Треба закінчувати з цим божевіллям. Я йду.

— Почекай! — Чую голос за спиною. — Вже пізно. І тут рідко ходять автобуси, я відвезу тебе куди треба.

— Мені не потрібна твоя допомога. — Я не зупинилася, та він мене наздогнав. — Послухай, я вилила на тебе той коктейль. Ти побісився, привіз мене в невідоме місце. Думаю, ми в розрахунку. Мені досить пригод на сьогодні, а якщо тобі нудно, шукай їх деінде. — Зрештою, я сказала все, що хотіла. А на останок, скрививши обличчя в награній посмішці, додала: — Дуже приємно було з тобою познайомитися. Надіюся, ми більше не побачимося.

Зараз головна проблема для мене – це врятувати роботу, що малоймовірно. Та спершу потрібно вибратися з цього району. Тут досить рідко їздять машини, тож прийдеться йти до найближчої зупинки. 

Цього разу він мене не зупиняє, стоїть на місці. Ну й добре. Нарешті їде машина, я зі всією надією махаю рукою, щоб вона зупинилася. Але ні. Йду далі.

— Можете підкинути мене до найближчої зупинки? — Мовила я до мотоцикліста, який зупинився, після кількох хвилин мого очікування.

— Звісно, сідай. — Відповів кремезний чолов'яга і взяв мене за зап'ястя, стиснувши його до болю.

— Що ви робите?! Мені ж боляче!

— Сідай! — Наказує він.

Я зрозуміла, що вляпалася.

— Я з не поїду з тобою! Та відпусти ж мою руку!

Коли вкусила того велетня за палець, він відпустив мене. А за секунду замахнувся, щоб вдарити. Я рефлекторно закрила собі обличчя руками, а коли нічого не відбулося, забрала їх. З'явився той хлопець і зарядив мотоциклісту по обличчю, розбивши йому нижню губу. Не потрібно було довго чекати на відповідь здорованя. Між ними зав'язалася кривава бійка. Я відійшла назад, нервово вдихачи повітря. Що ж робити? Чолов'яга дістав перевагу, збивши мого рятівника з ніг. Я не можу просто стояти. Не роздумуючи, штовхаю важкий мотоцикл. Брухт заліза з шумом впав на землю. Це привернуло увагу кремеги і той відволікся. Поки він спопеляв мене поглядом, незнайомець взяв мене за руку, міцно стиснувши її.

— Біжи!

Ми побігли до машини, я не чую землі під ногами. Що за божевільний день?! Нарешті ми опинилися в машині і поїхали, залишивши того психопата. Всю дорогу їхали мовчки. Незнайомець був повністю зосереджений на дорозі, а я на ньому. Розбита брова, синець на правій щоці, подряпини на руках. Все через мене.

— Дуже боляче? — Перебивши тишу питаю я.

— Та ні. — Бреше він. 

— Тобі треба обробити рану, вона погано виглядає.

— Відколи це самозакоханий тип, у вигляді мене, почав тебе хвилювати? — Хлопець покосився на мене, припіднявши неушкоджену брову.

— Бо це сталося через мене. Навіщо ти взагалі втручався?

— Навіщо?! То ти хотіла, щоб він тебе вдарив і насильно кудись відвіз? Тоді вибач, що завадив.

— Та ти ж не кращий. Це ти мене відвіз туди. Проти моєї волі, до речі.

— Нічого цього не було б, якби не ти, захиснице всіх ображених.

— Я шкодую про те, що полізла до тебе. Ясно?

— Ти думала, що коли виллєш на мене коктейль, зміниш мій характер? — Глузуює зеленоокий. — Ну ти й смішна.

Я вирішла його проігнорувати і відвела погляд у вікно. Так стомилася за цей день, коли вже він закінчиться?

— Ми приїхали. — Мовив хлопець, зупинивши машину.

Перед нами стоїть великий будинок, подвір'я якого прикрашають декоративні дерева.

— Куди ти мене привіз? Це твій будинок?

— Ти ж не казала куди тобі треба.

— Прекрасно! Ще цього не вистачало.

Хлопець заливається сміхом і виходить з машини. Відкривши мені двері говорить:

— Давай, виходь. Чи ти хочеш спати в машині?

— Я не буду спати ні в твоєму домі, ні в твоїй машині.

— А може досить на сьогодні? Твої рішення нічим хорошим не закінчуються, ти не помітила? І ще одне, Адель, ти повинна обробити мені рану.

— Добре, тільки оброблю рану. І все.

Проціджую я крізь зуби і виходжу з машини, крокуючи за хлопцем. Він відчиняє будинок і вмикає світло. Поки містер незнайомець шукає аптечку, я розглядаю будинок. Тут дуже чисто і навіть затишно. Переважають чорний, білий і сірий кольори. Нічого зайвого, але красиво. Мій погляд зупиняється на фотографії, яка стоїть на комоді. Я бачу дуже красиву жінку з зеленими очима та світлим волоссям, він схожий на неї.

— Моя мама, — зненацька залунав знайомий голос. — Вона померла, коли мені було п'ять.

— Мені шкода... — я тихо підійшла до зеленоокого і взяла аптечку з його рук. — Сідай на диван. Попереджаю, зараз буде трохи боляче.

— Гаразд.

Я почала обробляти рану, бачу як він кривиться і закусує губу.