3

Я увійшов у кімнату для допитів із товстою папкою набитою паперами. Все, що там було, це декілька протоколів і свідчень, два аркуші займали особисті записи і запитання по справі, на які потрібно отримати відповіді. Усе решта в папці — бутафорія (старі справи і декілька газет). Підозрюваний мав зрозуміти, що їм майже все відомо і відпиратись чи маніпулювати немає сенсу. Це спрацьовувало час від часу.

У широкому кабінеті для допитів стояв масивний лакований стіл і декілька твердих стільців. Маленьке вікно було заґратоване ззовні та у середині між рамами, заклеєне тонуванням, щоб денне світло не пробивалось у кабінет і не давало марної надії на швидке звільнення тим, кого у чомусь підозрюють. Стіни бетонного кольору, з розводами, зрешеченими великими і малими дірками. На стелі погойдувалась лампочка на тонкому проводі, без плафона. Уся обстановка покликана гнітити і страхати затриманих. Кабінет, як проекція камер у колоніях, куди тебе можуть запроторити і на довго, якщо співпраці не буде, якщо не буде діалогу, зізнання та каяття. На одній із стін, навпроти дверей висіло тоноване скло метр на метр, яке віддзеркалювало гнітючі стіни. Такий собі оглядовий майданчик для тих, хто волів послухати допит або побачити підозрюваного на впізнанні, без остраху, для конфіденційності та власної безпеки. За склом у вузькій кімнаті знаходився майор в очікуванні першого допиту підозрюваного у… Хм. Я задумався. А й справді яке обвинувачення затриманому можна пред’явити, коли немає ще судово-медичних експертиз. Злом і проникнення, організація незареєстрованої секти, наруга над тілами? Важко буде довести його причетність до вбивств, коли всі відбитки та сліди ніг стерті. Одна надія на щиросердне зізнання, або тупуватого адвоката, який не захоче довго марудитись із цією справою. Я мав випромінювати впевненість, тому посміхнувся, присів на крісло і помахав рукою на стіну з тонованим склом. Я готовий до допиту, можна розпочинати. Я виведу цього сучого сина на чисту воду, зроблю все правильно, по закону, не як колись майоре, не як тоді коли ми працювали в парі. Ті часи давно минули, я змінився, а ти ні. Папка лежала закритою, я дістав із кишені маленький диктофон для запису допиту; витягнув авторучку і почав тарабанити нею по столі очікуючи на затриманого.

У кабінет привели підозрюваного, офіцер посадив його навпроти мене, обличчям до тонованого скла, поклав його руки на стіл і зняв наручники. Знайомий незнайомець, Ісус, чи ким він там був насправді поводився спокійно, неначе усе, що відбувалось довкола не стосувалось його особисто. Долоні складені одна на одну, пальці не напружені, ніяких дрижаків по тілу чи «гусячої шкіри». Його грубе лахміття було чистим і не смерділо потом чи сечею, він з цікавістю оглядав кабінет для допитів, повільно водив головою. Його тонкі риси обличчя, борода і довге волосся робили його схожим на іконописного Ісуса. Очі, кольору неба, зосередились на мені, але дивились наскрізь, у тоноване скло на стіні. Він розглядав власне відображення у тусклому дзеркалі.

Пора розпочинати, я постукав ручкою по столі, намагаючись привернути увагу підозрюваного, увімкнув диктофон і поставив його на середину столу. Тоді прочистив горло, взяв у пальці авторучку, глибоко і тихо вдихнув.

—Сьогодні 22 листопада, година 10:30. Проводимо допит підозрюваного… — як же точніше сформувати підозру? —…в умисному вбивстві, вчиненому з особливою жорстокістю. Допит проводить капітан Орлик Микола Петрович.

Я повільно потягнув за зав’язки на папці, дістав протоколи і розклав їх біля себе. Затриманий ледь помітно покосився на папери. Я зморщив лоба і заінтересовано поводив пальцем по аркуші, здавалось що мене вже не цікавив підозрюваний, складалось враження, що мені все відомо.

—Ваше ім’я та прізвище, рік народження. — приготувався занотовувати, але підозрюваний мовчав. — Ви розумієте моє запитання?

Підозрюваний повільно кивнув.

—Чи знаєте ви свої права?

—Я маю право мовчати? — здивовано та якось наївно запитав підозрюваний посміхаючись. Це не був зверхній сарказм чи прояв зневаги. Він запитував і вибачався одночасно.

—І право на адвоката і право повідомити ваших найближчих родичів у яку халепу ви втрапили…

Незнайомець підніс руку до гори, спиняючи капітана:

—Ми уже знайомились сьогодні зранку. Я Ісус…

—Прізвище? Рік народження?

—Ви дійсно не знаєте хто такий Ісус? — підозрюваний розвів руки у сторони.

Я відклав ручку в бік. Розмова не клеїлась. Потрібно повернути її у правильне русло, підіграти божевільному в його мареннях.

—Отже ви син Марії та Йосифа Обручника. — я дивився на підозрюваного, намагаючись вловити у його обличчі хоч якусь емоцію. Як вивести його із себе? Як заставити показати справжнє лице? Від чого шаленіють навіжені?

—Оу. А ви не такий вже і дурний. Щось чули, щось прочитали, щось домислили і зліпили у своїй голові, ніби то я народився дві тисячі років тому.

Моє зітхання веселило його. Ще питання хто кого виведе із рівноваги швидше. Я знову набрав у легені повітря.

—То ви не Ісус із Назарету, як заявили сьогодні у присутності свідків по вулиці Текстильній 36а?

—Я не зрікаюсь своїх слів, добродію, я лише заявляю, що не прожив на цій грішній Землі дві тисячі років, а лише тридцять два. Я простий мандрівник і філософ Ісус із Назарету, чий шлях, у черговий раз обірветься, щоб повторити страждання і подарувати людям надію.