4

Салан тягнув мене до кабінету підполковника, де ми повинні чекати на Нечая, що якраз доповідав керівнику про хід розслідування.

—Я намагаюсь бути ввічливим і не помічати його паскудного гонору. Але він мене дратує все більше. Я йому не подобаюсь, — шепотів Салан у коридорі відділу, притулившись до підвіконня.

—Не бери до голови, Антоне. Я знаю Нечая як облупленого. Мав «честь» працювати з ним раніше, в районному відділі. У нього такий характер, така натура зневажати тих хто нижчий у званні, забавлятися у великого керівника. Я на це давно вже не зважаю. Горбатого могила виправить.

Ми чекали на майора у вузькому коридорі з одним вікном. Переминались із ноги на ногу. Нечай доповідав полковнику, про стан розслідування. Їх із собою не брав, боявся порушити свої довірливі відносини із полковником. Напевне зараз два пузаня сидять за столом і цмулять коньяк, міркуючи, як завершити слідство без шкоди для власних кар'єр. За швидке завершення справи гарантовано хтось отримає нові пагони, а хтось ще одну непотрібну грамоту. Все залежало від того наскільки ти глибоко готовий вилизувати керівництву. Я прекрасно це розумів, залишався осторонь від інтриганства і прислужництва полковнику. Не ходив з доносами, не доповідав про чутки, не скаржився на брехливого Нечая. І як результат — отримував усні подяки і скромні премії, а не медалі чи зірки на пагони. Це моя покута за минулі гріхи, минулі справи, яку я мав нести особисто.

Салан поглядав на годинник, нетерпляче тарабанив пальцями по підвіконню:

—Довго він ще там буде сидіти? Я ледве вмовив Попова, судово медичного експерта, прийти до нас і усе розповісти, так би мовити із перших уст. Бо там забагато термінології. А попередній висновок, без енциклопедії, навряд чи вдасться прочитати і зрозуміти.

—Щось цікаве виявилось?

—Еге ж. Все перевертає з ніг на голову.

Тепер і я почав дивитись на годинник і нервувати. Я уже мав бути в кімнаті для допитів, вести бесіду, «підігрувати» Ісусові, а натомість топтався біля кабінету, наче пес, на догоду майору. Залишалось тільки продумувати у голові запитання, які мав поставити підозрюваному, міркував, як схилити розмову в правильне русло. Потрібно послідовно добиратись до істини. Ісус володів цінною інформацією для слідства. В той же час був не таким дурним чи фанатичним, як здавалось. Це була дивна гра в месію, зрозуміти правила якої мав я.

—Отрута?

Салан кивнув, заходився шукати у папці відповідний листок із нотатками. Розложив на підвіконні аркуші, перегортав їх.

—Суміш двох отрут. Все, що я зрозумів із розмови з Поповим, доза була надзвичайно великою, смерть настала до двох хвилин часу. Та саме цікавіше, у вині, що ми знайшли на місці злочину отрути не виявлено.

Двері у кабінет полковника із шумом відчинились, майор виходив повільно, промовляючи:

—Так, пане полковнику, зробимо.

Щоки його горіли. Він просунув по рипучому паркеті до вікна і поплескав Салана по плечі.

—Хороші новини є? — подих його не свіжий, п’янкий змусив нас відступити. Майор винувато скривився. —Не міг же я відмовити начальнику.

Салан пропустили Нечая у перед і слідував за ним по коридору. Я ішов останнім лише важко дихав; це не моя справа скільки разів на день вони з полковником зачиняються в кабінеті і випивають. Про їх маленький секрет знали усі, мовчали усі, неначе нічого не відбувалося. Ніби так і треба що майор і полковник випивають на роботі. Все як і колись, тільки тоді їх називали «мєнтами», а зараз поліцаями. Система не змінилась, а лише вивіска.

Я знову глянув на годинник. Перед допитом потрібно вислухати експерта Попова, щоб володіти більшим обсягом інформації. І в той же час мене непокоїло, чи не передумає підозрюваний спілкуватися зі мною, якщо доповідь експерта затягнеться або виникнуть інші справи. Довіряти допит комусь іншому я не міг. Салан занадто гарячковий, немає делікатності в його словах і діях, а Денисюк замолодий для допитів такої важливості.

—Полковник турбується, якби преса швидше за нас не розслідувала справу. Бо якщо ми не справимось, хтось втратить зірки на пагонах, а хтось і роботу. — майор говорив повільно, з акцентом на те, що винним будуть інші та не він. — Треба «колоти» підозрюваного, м’яко, без фанатизму. Він має або зізнатись або здати ймовірних спільників. Зрозуміло?

П’яна балачка Нечая мене дратувала. Він не сказав нічого нового, окрім того, що полетять голови, якщо ми завалимо розслідування. Все спихнуть на некомпетентних нижчих по званні колег, самі ж вони — ні майор ні полковник не постраждають від того. Схема діяла безвідмовно роками. Цап-відбувало знайдеться швидко. Напевне ця роль уготована мені, Нечай тільки перехреститься, якщо мене звільнять.

Ми повільно сунули за майором, якого кидало із сторони в сторону, по собі він залишав тільки шлейф алкогольного перегару. Коридорні стіни, помальовані в світло-брунатний колір, рясніли фотографіями поліцейських у формі, з траурними стрічками на кутиках. Вони посміхались із світлин, навіваючи сум. А скільки ще не повернеться із війни. Ми схилили голову, проходячи повз. Багатьох із них я знав особисто.

У кабінеті, на кріслі сидів Ігнат Попов, його сива шевелюра із рідким волоссям недбало зачесана на зад, прикривала лисину. Він важко сопів. Оглядний і неповороткий, він терпіти не міг сходи. А підніматись на четвертий поверх — заняття для нього вкрай обтяжливе. Він час від часу протирав хустинкою мокрого від поту лоба. Попов подивився на нас, хотів щось промовити, але видав лише гортанний хрип, який перейшов у кашель. Він приклав хустинку до рота.