7

Мла оповила нічне місто, вітер розсипав по вулиці дрібну крупу снігу. Десь поодаль скавулів пес. Не шурхотіли підошви перехожих по облупленому асфальті, не гуділи весь час автомобілі. Ніч заспокоїла місто, приспала метушню. Скрипів на вітру знак «В’їзд заборонено», порушуючи спокій, наганяючи тривогу, наче в чорно-білих саспенсах.

Сирена розрізала тишу, раптово, безжально. Мигалки загрозливо блимали, відбивались у чорних вікнах будинків. «Швидка допомога» мчала по безлюдному місті, змагалась із поривами вітру, лавірувала на вузьких завулках, ніби шхуна, яка потрапила в шторм. Нестерпна погода кидала жменями крупу снігу в скло автомобіля, двірники як метрономи ковзали з ліва на право, прибираючи білий насип. Нарешті машина добралась до потрібного будинку, під’їхала впритул до сходів, різко розвернулась і зупинилась в арці між будинками, так, щоб ніхто не зміг в’їхати в двір та заблокувати виїзд «Швидкій».

Із карети «Швидкої» вийшли двоє у білих халатах, в руках чоловік тримав ноші, жінка волочила квадратний чемоданчик. Вони морщились від снігу, діловито піднімались по сходах до парадних дверей. Жінка натиснула на кнопку дзвінка.

Черговий, куняв за столом у холі. Він уже розгадав декілька кросвордів у журналі, прочитав добрих сторінок з двадцять нудної книжки про доблесть і честь офіцера, написану якимсь Київським генералом. Єдина лампа тускніла на столі, кидаючи на стіни плями світла. Дзвінок пролунав як набат. Черговий пролупив очі та вскочив на ноги, поправляв форму. Він подивився на монітор комп’ютера який транслював відео з камери спостереження закріпленої біля парадних, тоді здивовано підняв слухавку.

—Так? Хто ви?

—Швидка. До затриманого в четвертій камері. — відчеканив з надвору жіночий голос.

Черговий розгубився. Він боявся, що міг проспати якісь події, та саме гірше він боявся що не почув, як йому телефонували конвоїри. Черговий побіг до дверей, на ходу шукаючи по кишенях потрібний ключ. Він прочинив двері.

—Що сталось? Хто вас викликав? — наглим голосом прохрипів він.

Жінка безцеремонно відчинила двері та посунула своїм масивним тілом чергового до холу. Її підбори голосно цокали по підлозі, вимощеній плиткою.

—Нас викликав капітан Орлик, слідчий кримінальної поліції. Він заявив, що затриманий з четвертої камери не подає ознак життя.

Черговий повернувся до столу і підняв слухавку.

—Заждіть, я з’ясую. —промовив він, набираючи цифри, —Алло! Петро, це ти? Черговий… Послухай, що там у вас сталось?.. Перевірте четверту камеру! Негайно… Капітан Орлик у вас?

Черговий напружено чекав, зиркаючи на двох у білих халатах у холі. Він дотягнувся до вимикача і клацнув по ньому пальцем. Хол запалав яскравим світлом, яке різало очі. Він поморгав очима. Тоді уже з інтересом поглянув спершу на жінку, років під п’ятдесяти, огрядну, з великим вузликом фарбованого чорного волосся на маківці голови. Вона була надмірно розмальована, нагадувала клоуна. Помада накладена вище контуру губ, темно-сині тіні вкривали повіки і тягнулись косою смужкою мало не до скроні, брови та вії грубо покрашені начорно. Її обличчя вкривала бліда пудра, яка надавала шкірі неприроднього сірого кольору. Взута була в кросівки.

Чоловік за нею, із ношами, напружено рухав жовнами. Він значно молодший за колегу на років десять як мінімум. Його шкіра смугла, східного типу, очі сховані за великими окулярами які йому не пасували, невеличкі вуса охайно підстрижені, дводенна щетина вкривала пів обличчя і шию. Він намагався не дивитись черговому в очі, розглядав приміщення, просуваючись маленькими кромками по холу, тримав обома руками наперед себе ноші.

—Так. — прокричав черговий у слухавку і відлуння прокотилось холом. Дивився то на жінку то на чоловіка, говорячи в трубку, —Зрозумів. «Швидка» вже тут, її визвав… Що? Повтори, бо геть погано чую тебе. Відправ конвоїрів до мене, щоб вони провели лікарів до камери. Я знаю. Я повідомлю.

Він махнув рукою до присутніх, щоб ті підійшли до столу.

—Документи маєте при собі? Посвідчення особи?

Жінка витягнула із внутрішньої кишені посвідку і подала черговому. Він уважно придивився до фото, тоді розгорнув журнал реєстрації та записав усю інформацію з документа. Черговий підняв очі на чоловіка, який тримав у руках посвідку і зафіксував у журналі його дані.

За якусь мить двері за спиною чергового відкрились і на поріг ступили двоє чоловіків у формі, які без церемоній та лишніх слів махнули лікарям, промовивши «Ідіть за нами, швидко!»

Вони просувались напівтемними коридорами, конвоїри відкривали ключами одні двері, пропускали лікарів і одразу замикали їх, тоді відмикались заґратовані брами, тоді знову двері. Вони підганяли людей у білих халатах, аби ті не розглядались по сторонах, а швидше потрапили до камери номер чотири. Нештатна ситуація порушила відносний спокій конвоїрів. Розпочнуть службове розслідування, керівництво буде шукати винних.

Двері камери були відчиненими, біля них стояли ще двоє у формі. Один, пузатий, фуражку зсунув на потилицю і витирав лоба, бідкаючись:

—Як це могло статись? Як?