11

На територію моргу в’їхав білий фургон, залишаючи по собі на облупленому асфальті брудні сліди. Сонце високо сяяло на небосхилі, теплом обпікало все довкола, крупини снігу топилися і болотяним місивом стікало річкою до центральної дороги. Погода змінювалась щоденно: холод переходив у тепло, сніг в туман, зима переходила то в сиру осінь то в сонячну весну. Скоро люди забудуть що таке справжня зима із завірюхами, морозцем вище десяти градусів. Щоки не щипав мороз а з уст не ішла пара. Сонце заливало доріжку до дверей моргу.

Фургон зупинився біля глухої стіни, поодаль від центрального входу. У салоні було двоє, які не спішили виходити надвір. Вони мовчки сиділи і на щось чекали. Їхні сині кашкети легенько похитувались на головах. Фони мружились від сонячного проміння, яке падало на вітрове скло. Вони чекали, мовчали.

На доріжці появився оглядний чолов’яга, який поволі сунув до парадного, тримав у руці сумку для документів. Куртка його була розстібнута, шарфик теліпався на шиї. Чоловік ішов важко. гупав черевиками по калюжах, не в силі їх обминути. Він здавалось поспішав до моргу, але рухався занадто обачно і кволо, напевно якби швидше було б не користуватись ногами, він би ліг на землю і покотився наче м’яч. Чоловік подивлявся на годинник і важко дихаючи відкрив двері та зайшов до моргу.

Незнайомці в фургоні переглянулись. Вони впізнали його по фотографії із чорної папки. Тоді повільно вилізли з автівки, розім’яли кістки, один із них закурив, пускаючи кільця диму. Інший підняв кашкет, аби погріти голову в променях яскравого і теплого сонця. Вони були одного зросту, одної худорлявої статури, і навіть обличчя у них були схожі. Тільки один мав поголене лице, а інший некрасиві вуса і коротку щетину. Убрані в синю робу і сині кашкети вони швидше за все були вантажниками. Новенька уніформа виблискувала на сонці, чорні черевики із твердим носаком захляпались багнюкою. Коли він докурив сигарету і пожбурив недопалок на купу снігу, напарник дістав із салону чорну папку і помахав нею колезі. Не промовивши ні слова за весь час вони рушили до дверей, де на обдертій синій табличні було написано жовтими літерами «Міський морг».

Полковник Іващук дув щоки і тарабанив товстими пальцями по столу. Він намагався зрозуміти що я хочу донести йому. Картина не складалась у його великій голові, тому він тільки сопів і кивав головою. Я розповів усе, що слідчим вдалось дізнатись по розслідуванню вбивства восьми сектантів. Історія була настільки нереальної що полковник відмовлявся в неї вірити. Чому не залишити усе як є? Сектанти убили своїх же адептів через свої ж релігійні погляди, здійснивши ритуал. Головного організатора затримали, щиросердне зізнання вони отримали. Потім підозрюваний втік, але так як отримав травму голови, а може спецагенти його пристрелили, помер у лісі недалеко від кордону. Крапка. Для чого каламутити воду всією цією правдою, яка швидше нагадує голлівудський екшн.

—То що ви приказуєте нам робити? — я хотів отримати чітку відповідь. Я не міг вирішувати сам, полковник мав бути співучасником розслідування, а не стороннім глядачем, як Нечай.

—Ти хочеш втрутитись в якісь незрозумілі ігрища служби безпеки? Ти в своєму розумі? Та від однієї думки, що вся твоя розповідь правдива, у мене мурахи по спині лізуть. Ми маємо бути делікатними в цьому питанні. Нам непотрібні напади спецслужби. Ми не вороги їм. Ми виконуємо свою бляха роботу. А вони нехай забавляються скільки влізе. Але подалі з мого міста.

Я мовчав, сидів за довгим столом і машинально гортав сторінки справи, які вже знав на пам'ять. Вбивство дев’яти людей полковник називав іграми. Цинічно і ненормально так говорити. Моє нутро бушувало, щоки налились кров’ю. Досить! Я мав отримати наказ і чинити згідно нього, бо це єдина можливість (в разі чого) захиститись від нападів керівництва, захистити колег від утисків. Свою позицію я повідомив. Тепер черга за полковником. Або він покаже принциповість і віддаватиме наказ продовжувати розслідування не зважаючи нінащо, або вчинить по розумному, відправить документи в СБУ. А їм, слідчим, порекомендує забути усе як страшний сон, заради ж їх блага. Будь-який варіант був прийнятний для нього. Він не хотів ув’язуватись у війну з спецслужбами, в якій перемога б все одно буде не на його стороні, без підтримки вищого керівництва. Я мав іншу думку — зоставити невпізнаними п’ять тіл я не міг. Вони ж були чиїмись чоловіками і жінками, мали сім’ї та друзів. За ними напевно хтось шукає, хтось сумує. Вони мають право хоч по смерті не стати безіменними тілами, які зариють десь на окраїні кладовища в загальній могилі.

—Ми маємо встановити особи вбитих. Хоча б це ми можемо зробити?

Полковник перестав нервово стукотіти пальцями. Він підвів очі на мене. Здавалось він був не впевнений у своїх рішеннях. Він боявся за свою кар’єру, але і цапом відбувало не хотів бути.

—Ти ж знаєш, фотографії покійних ця сучка з СБУ засекретила для громадськості. Ну хтось же їх має шукати. Якщо людина стільки днів не виходить на зв'язок, може хто писав заяви про зникнення?

—Ви можете направити запит в Київ? —запитав я.

—Це довга процедура. Я зроблю…що зможу.

—То що нам робити із матеріалами справи?

—Сформулюйте офіційну позицію на основі секти, Ісуса того, хай йому. І ні слова про збіг із отруєнням київського адвоката, ні слова про переміщення тіл! Ви самі собі копаєте яму! І мене тягнете за собою! — полковник почервонів, його голос деренчав, — Нехай забирають тіла, вилучають документи, тільки б по швидше залишили нас у спокої. Знаєш скільки разів мені дзвонили із верху? Знаєш?..