Глава 66

Вилазячи з машини, Анжеліка відчула на своїх щоках прохолоду цього огидного холодного дня. Раптом вона усвідомила, що головна мука ще попереду і це неминуче, хоч би як вона хотіла відстрочити фатальну подію.

– Сину, – тихо покликала Анжеліка, і голос її здригнувся, а тривога в душі посилилася.

Різкий і нетерплячий вітер, що раптово налетів на жінку, рвонув підлогу її сірого англійського пальта, пройнявши тіло несподіваним морозом. Її син стояв нерухомо, занурений у споглядання заходу сонця над нескінченними дахами мегаполісу, ніби не зважав на холод.

Ерік не відчував нещадних поривів льодяного вітру і лише механічно усвідомлював, що його тіло заціпеніло, а всередині все ніби омертвіло. Його очі машинально стежили за тим, як на тлі висотних будівель і швидкісних автострад з неба, наче роздерте гострими кігтями, сочився кривавий захід сонця. Ерік жадав помсти! Він не міг утихомирити в собі чи божевільного, чи звіра, що вимагав крові.

– Як ти могла, мамо?! Як ти посміла мене зрадити? – Запитав Ерік, навіть не подивившись у її бік.

– Я не зраджувала тебе, – спокійно промовила жінка і наблизилася до сина, щоб обійняти його.

– Не підходь до мене більше! – погрозливо жорстоко прошепотів він.

Анжеліка не бачила обличчя сина, але не сумнівалася, що йому важко зберігати спокій, і не хотіла провокувати. Вона зупинилася, хоча найбільше на світі їй хотілося підійти до нього і укласти в свої обійми, спробувати втішити. Страх, що відтепер син зречеться її, змушував жінку панікувати.

– Ти ж не звинувачуватимеш мене за те, що я люблю тебе і всім серцем прагну допомогти? – Втрачаючи самовладання, насторожено поцікавилася Анжеліка.

– Твоя любов мене не рятує, а знищує, мамо! А знаєш, чому так виходить? – Ерік похмуро посміхнувся. – Тому що ти поняття не маєш, що означає любити людину так сильно, щоб бути готовою на все заради неї.

– Ти помиляєшся! Немає нічого такого, чого б я не зробила, на що не пішла б заради тебе і твого щастя, – палко заперечила жінка.

Ерік повільно обернувся обличчям до матері.

– Мого щастя? Звідки тобі знати, що мені потрібно? Ти ніколи не цікавилася тим, що я за людину насправді. Віддала мене в руки людей, які кроїли мій характер відповідно до своїх понять і вимог, керуючись виключно власними інтересами, – жорстким тоном сказав Ерік, шукаючи в обличчі матері хоч натяк на каяття.

Але його там не було.

– Навіщо ти прийшла? – раптом роздратовано спитав Ерік.

– Енцо наказав мені повідомити тобі ім'я того, хто вбив Лору.

Ерік підняв голову, і його очі підозріло звузилися. Анжеліці здалося, що кожне сказане нею слово дедалі глибше закопує її у власну могилу. Вона шалено боялася реакції сина, але все-таки зібралася і з нервовим тремтінням у голосі промовила:

– Це зробив Герард.

Кинувши на матір розлючений погляд, Ерік відразу відвернувся. Якийсь час він стояв нерухомо, зовсім збентежений тим, що йому довелося почути.

– Навіщо він це зробив? Навіщо, чорт забирай, він убив її?! – Вигукнув Ерік, знову повернувшись обличчям до розгубленої матері.

– Я не знаю, – збрехала вона і опустила очі.

– Не бреши мені! – наказав Ерік, обличчя в нього було наче кам'яне, бліде, а погляд зовсім холодний.

– Яка різниця, адже ти не пощадиш його, вірно? А від тебе чекають саме на це.

– То ти з ними разом? І ось так просто готова пожертвувати своїм коханцем?

– Еріку, немає нічого і нікого важливішого за твоє призначення. Хіба ти цього не розумієш? Герард покірно прийме свою долю, бо іншого не дано. Зрозумій же, що Енцо та його покровителі на твоїй стороні, але є й ті, хто протистоїть їм. Ти в небезпеці, синку. І чим раніше ти приймеш допомогу наших друзів, тим більше шансів вижити.

– Не катуй себе поясненнями, мені вже все відомо, – грубо перебив її Ерік.

Анжеліка здивовано глянула на сина. Вона зрозуміла причину прихованого тріумфу Енцо, який ходив по будинку, наче господар.

– Отже, ти погодився?

– Я був би круглим ідіотом, якби відмовився, – у його голосі пролунала вдаване глузування і ненависть. – А що тебе так здивувало, мамо?

– Мій любий, ти ухвалив дуже правильне рішення.

Анжеліка зніяковіло посміхнулася і поправила рукою зачіску, безнадійно зіпсовану вітром. Жінка вирішила, що син більше не довіряє їй і поводиться холодно і відсторонено, наче вона йому зовсім чужа людина. І Ерік мав рацію: він і не повинен довіряти їй.

Жінка з глибоким жалем прийняла поведінку сина як належне. І тільки силою природного жіночого інстинкту, відчуваючи його прихований біль, той озлоблений, тужливий стан, в якому він перебував, придушив у собі порив молити про прощення.

Ерік напружено дивився на неї, а вона подумки каялася у своїх тяжких гріхах, чітко розуміючи, що прощення їй уже не буде. Син ненавидів її. І було за що.

– Зрештою, так чи інакше, але все налагодиться, синку. Ти станеш сильнішим, ніж будь-коли. Достатньо сильним навіть для того, щоб повернути те, від чого зараз тобі довелося відмовитись.