Адімен

1

1

Сергій сидів в якомусь ресторанчику разом зі своїм новим другом Ігорем та двома дівчатами. Сергій опинився тут майже випадково. Ігор познайомився з дівчиною й запросив її на побачення. Вона погодилася, але попередила, що буде з подружкою. Ігор не розгубився й вмовив Сергія піти разом.

В розпалі посиденьок вже добре випивший Ігор сказав:

- То розкажи нам, друже, за що ти сидів?

- Відчепися, - роздратовано відповів Сергій.

- Ти сидів в тюрмі? – здивувалися дівчата. – Як цікаво. Розкажи!

- Ану, дівчата, може вам вдасться вмовити його, щоб розповів. Бо навіть я не знаю.

***

- Сергію, зайди до Рідного.

- Для чого?

- А я знаю.

Сергій вимкнув монітор і встав з-за столу. Він не любив, коли хтось заглядає в його монітор. І не сам факт його бентежив. Просто серед його колег були такі, що з радістю поцупили б якісь ідеї ближнього. А у Сергія завжди були непогані ідеї.

Його не часто викликало до себе керівництво, тому зараз він не знав причину. Але мало ймовірно, щоб це було до чогось хорошого. Сергій пройшовся офісом, який був порізаний невисокими перегородками, що відділяли робочі місця співробітників. Ця картина завжди справляла на хлопця гнітюче враження. Ніякого креативу. Зроблено наче якийсь загін для худоби. Проте, це робота й платять тут пристойно.

Сергій постукав у двері.

- Заходьте – почулося звідти.

Сергій зайшов.

- А, Сергій Анатолійович. Прошу, проходьте, сідайте.

- Доброго дня, Андрію Володимировичу.

Андрій Володимирович завжди досить офіційно спілкувався зі своїми підлеглими. Попри це любив казати: «Ми ж з Вами не чужі». За цю звичку його поза очі називали Рідний.

- Пане Остапченко, - звернувся керівник до Сергія, - у нас в кінці тижня, в п’ятницю, велика презентація. Нова та вдосконалена стара продукція. Загалом, як завжди. Буде чимало людей, серед яких все наше керівництво, спонсори, акціонери, партнери, оптові покупці й таке інше. Розумієте?

- Розумію, - відповів Сергій, - але до чого тут я?

- Так от, я хотів Вас попросити виголосити промову.

- Мене? – здивувався Сергій. – Я ж не з того відділу. Я з технічного. А такими речами займаються PR-менеджери, креативники, копірайтери чи хто там ще.

- В тому й ідея. Завжди одне й те ж. Я вже знаю про що вони напишуть. Хотілось би чогось свіжого й нестандартного.

- Ну, в чомусь я Вас розумію, але змушений відмовитись.

- Чому так відразу відмовитись? Ми ж не чужі, що тебе бентежить? Про все можна домовитись, - начальник перейшов на «ти», щоб підкреслити дружній характер розмови.

- Просто це не моє. Та й публічних виступів я боюся ще зі школи.

- Розумію, - Рідний сів у своє крісло й обличчя його стало серйозним.

Сергій зрозумів, що добрі вмовляння закінчились і зараз будуть накази та ультиматуми.

- Але і ти мене зрозумій. Я ризикую, коли дозволяю тобі залишатися після роботи й працювати на наших комп’ютерах над своїми ідеями. Що ти, до речі, розробляєш?

- Трішки працюю над штучним інтелектом, - скромно відповів Сергій.

- Ну от, - знову всміхнувся керівник, - співстав це все разом. Вплети в промову штучний інтелект. Тобі ж це цікаво, от і розкажи. Лиш подай все під соусом просування нашої продукції.

- Не знаю.

- Серйозно, Сергію. Ти повинен це зробити або забудь про свій штучний інтелект. Це ж твоя мета і твоя мрія?

- Можна й так сказати, - погодився Сергій.

- А заради досягнення мрії іноді потрібно робити щось менш приємне й незвичне. Зараз ситуація саме така. Ти хлопець розумний. Я даю тобі повну волю в судженнях. Блисни, так би мовити, креативом. Здивуй усіх.

- Якщо питання стоїть так…

- Саме так воно й стоїть, - перебив Сергія Рідний.

- Тоді я згоден.

- От і добре.

Так, в голові Сергія завжди витало кілька цікавих ідей. Часто з цього приводу до нього зверталися й співробітники-піарники. Вони любили потеревенити з Остапченком бо в того ні-ні та й вискочить якась цікава думка, яку вони потім всім відділом роздувають і влаштовують цілу PR-кампанію. Може саме тому зараз Рідний і звернувся напряму до Сергія. Проте для самого хлопця таке формулювання питання стало проблемою. Він вмів добре розмірковувати й видавати цікаві ідеї під час невимушених розмов чи роздумів. Коли ж генерування чогось цікавого й креативного просто-таки вимагали, це вже інша річ. Зосередження і наявність, як це зараз модно говорити, дедлайнів збивали політ думки. Не те щоб повністю, але той політ був на низьких висотах і вкрай прямолінійний.

Сергія в душі зачепило таке відношення керівника. Зважаючи на молодий вік та невеликий життєвий досвід, Остапченко мав загострене почуття справедливості. І зараз це почуття глибоко зачепили. Він вважав, що не можна змушувати залежного від тебе підлеглого робити щось, що знаходиться за межами його обов’язків, виставляючи подібні умови. Зрозуміло, що в цьому житті кожен переслідує свої інтереси, але потрібно хоча б намагатися бути інтелігентним. В даній же ситуації складалося враження, що Рідний просто прикриває свою дупу за рахунок іншої людини. При чому робить це доволі грубо. Ніякого творчого підходу. З іншого боку Сергій і сам користувався службовим становищем у своїх власних інтересах. Отже, Рідний дозволяв Сергієві більше і мав право вимагати дещо більшого. За все потрібно платити. З такої точки зору все виглядало досить справедливо.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше