Глава 3. "Мій Ангел"

Глава 3. "Мій Ангел"

Пашка

— Та не нервуйся ти так, чуєш?

— Тимуре, я не зрозумів, ти мені в батька записався?! — гарчу крізь зуби. Затягую останню велику затяжку й розлючено вбиваю недопалок в попільничку.

— Стрес, усе вирішиться. Не кіпішуй. Малий не розколеться, ні слова не скаже.

Хочу вірити словам друга, але не дуже то й виходить. На одній святій вірі в моїй справі й дня не протягнеш. Треба бути впевненим на всі сто відсотків. А в тому пацані я не впевнений взагалі. Вдача у нього така чи що — в постійні неприємності потрапляє. Набридло вже витягувати його з лайна, у яке він так майстерно вляпується. І треба було мені його брати в діло? Тепер маю геморой.

Запалюю чергову цигарку і роблю глибоку затяжку. Тимур мовчки спостерігає. Знаю, що у нього на думці: я занадто багато палю. Я й сам це прекрасно знаю. Але з таким життям, як у мене, позбутися поганої звички мені не світить. Та й не хочу я, якщо вже на те пішло. Люблю смак сигарет, тільки вони можуть заспокоїти мої нерви.

— Коротше, треба щось вирішувати, — кажу вже спокійніше і відкидаюсь на спинку крісла.

Видихаю чергову порцію сірого диму і крізь нього дивлюся у вікно. Сутеніє. Сьогодні Святвечір. Хоча яка мені різниця? Я його не святкую.

— Якщо хочеш, я можу поїхати в СІЗО, спробую домовитися, — пропонує друг і я спрямовую погляд в його бік.

— Хороша ідея, але поїду я, а не ти, — від почутого у Тимура лізуть очі на лоба. Хмикаю. Ясно, чого він шокований.

— Слухай, та малий тебе як побачить — кирпичів в штани накладе з переляку. На нову Китайську стіну вистачить, — жартує Козак і починає ржати вголос.

— Прекрасно. Відмурується ними від ментів, щоб зайвого не бовкнути.

Допалюю чергову цигарку і гашу її. Беру телефон, ключі від Мерса, червоне "Marlboro" і розкладаю по кишенях чорної шкірянки.

— Мені їхати з тобою? — питає Тимур і підводиться з дивану.

— Ні, лишайся в клубі, ти мені потрібен тут. Браткам накажи, щоб нікого зайвого не пускали. Все, я погнав. На зв'язку.

Я з впевненістю можу довірити справи другу. Тимур Козаченко (або просто "Козак") — моя права рука, найкращий друг з часів дитинства. Скільки ми усього разом пережили за всі роки, і дня не вистачить, щоб згадати. Тимур єдиний, ким я дорожу. Він мені, як брат. За нього любого роздеру. Та й нікому в голову не прийде лізти на рожен ані зі мною, ані з Козаком. Немає в Дніпрі таких дурних. Тому що Пашку Стреса поважає і боїться все місто. Навіть Лисий — мій заклятий ворог, не посміє направити своїх головорізів на Тимура.

Виходжу з клуба і поспіхом йду до авто. Мороз сьогодні не так тисне, як вчора. Але все одно холод собачий. Сідаю за кермо, вмикаю клімат-контроль, щоб зігрітися. Вже за кілька хвилин в салоні стає тепло і комфортно. Вмикаю радіо й одразу з динаміків лунає музика. З нею їхати приємніше. Підкручую звук, додаю басів і витискаю газ на повну. Обожнюю швидкість! Відчуття адреналіну додає мені сил, заряджає енергією. Але по місту не дуже розженешся. Тому доводиться їхати на рівні з іншими автомобілями, що курсують трасою в бік буцегарні.

От маю клопіт на свою голову з тим малим! Дарма я його взяв під крило. Знахабнів, як тільки відчув за своєю спиною мої плечі, почав чванитися, що за ним стоїть сам Стрес! Ідіот малий. Тепер витягуй його, домовляйся, хабарі пхай усім, кому тільки можна. Принаймні, я сподіваюся, що так зможу вирішити ситуацію. Але спершу треба добратися на інший кінець міста, поговорити з ним, щоб сидів тихіше води, нижче трави.

Небо різко затягнуло й у вітрове скло почали влітати сніжинки. Овва! Сніг? Неочікувано. Я вже думав, що ця зима, як і минула, минеться без снігу. Аж тут такий сюрприз. Добре, що Мерс перевзув у зимову гуму. Інакше б вже авто почало танцювати по слизькій дорозі.

Сніг добряче повалив, так, що видимість сильно впала. Знижую швидкість і вмикаю дальнє світло, бо відчуваю себе кротом. Дідько! В такому темпі я до ранку не доберуся! Нервує мене це. Запалюю цигарку і глибоко затягуюся, щоб заспокоїтися. Ладно, погоду я змінити не в змозі, тому просто їду.

На мою радість, за п'ятнадцять хвилин хуртовина вгамувалася і я без перешкод добрався до місця призначення. Залишаю Мерс неподалік сірої будівлі й крокую в бік центрального входу.

Як я ненавиджу її! Довбана тюряга! Кілька років тому я провів тут майже пів року. Самі відстійні місяці мого життя. Якби не Ангелок і її майстерність в юриспруденції, сидів би я тут і по цей день. Як он вітчим, вину якого вона довела.

Занурився у спогади семирічної давнини, що не помічаю, як на вході стикаюся з дівчиною. Не просто стикаюся, а вона падає мені прямісінько в руки. Її парфуми… Аромат кавуна різко воскрешає з підсвідомості спогади про Ангеліну Соколовську, мого Янгола. Невже...невже це вона?

— В-вибачте, — затинається дівчина і я вже точно переконуюся, що це вона, мій Ангелок. Її голос я не сплутаю ніколи.

Я не встигаю і слова їй сказати, як вона відскакує від мене і крокує геть. Напевно не впізнала мене. Сім років минуло. Я сильно змінився за цей час. Той худий і зляканий парубок Пашка Гаєвський давно зник. Його місце зайняв безжальний чоловік на ім'я "Стрес", авторитет, головний в місті.

Дивлюся, як силует Ангеліни швидко віддаляється, а сліди засипає рясний сніг. Не хочеться знову губити її. Але я тут по справі. Тому заходжу в приміщення і йду одразу до головної людини цього похмурого закладу.

На жаль, розмова почалася не так, як мені хотілося.

— Павле Івановичу, з усією повагою, та правила для всіх однакові. Щоб отримати зустріч зі своїм хлопцем вам потрібно найняти йому адвоката, — говорить чоловік у костюмі й боязно ховає від мене погляд.

— Послухай, Гріша, — впираюся руками в стіл і нависаю над ним. — Ти мені про правила не розказуй. Чи не мої люди тобі авто підігнали? І ти чхав на правила, коли відхватив собі нелегальну тачку майже за безцінь. Тому бігом провів мене до мого пацана! — ціджу крізь зуби. — Поняв?