Глава 22 "Нова Зоря"

Афродіта

Дівчина сиділа на підлозі, розпач оволодів нею. Знову вона не стрималася, знову заподіяла лиха. Вона не знала себе від злості. В цей момент нею керувало щось незрозуміла, думки повністю відключилися.

Мов зачарована дівчина йшла на золотисте сяйво посоха. Він приваблював її, манив до себе.

Єдине, що вона зараз відчувала — це біль. Біль від того, що доведеться проститися з цим світом. Тепер вона вже ніколи не відчує під ногами землю й не зможе опинитися в обіймах Аїда.

Зараз вона б багато чого сказала йому. Залюбки показала йому свої страждання, щоб Бог зрозумів чому вона повинна померти.

— Іншого виходу не має, — прошепотіла вона беручи до рук посох. — Сподіваюсь ти допоможеш мені й забереш мою душу.

Потрібно діяти. Час плине й не на мою користь. Геліос може прокинутися будь-якої митті й забрати свою зброю. Воювати з ним знову я не бажаю. Набридло бути войовничою! Хочу бути ніжною, тендітною та беззахисною.

Востаннє вона глянула на небо. Усміхнулася й заплющила очі. Жодного страху не було в ній. Дівчина готова до смерті й сподівалася, що отримає омріяний спокій.

Гострий накінечник ввійшов в груди дівчини. Афродіта відчула пекучий біль. Вона закричала й опустилася на коліна.

Вогонь охопив її тіло, навколо бушувала справжня буря з блискавками та громом. Здавалося, що з неї виринає фіолетовий дим, котрий заполоняє простір.

Сили полишала Афродіту й вона впала.

— Що ж ти наробила, дівчинко, — почула вона голос Геліоса, але вже не могла його роздивитися.

Перед очима пливло й подих ставав повільнішим. Вона відчула, як всередині становиться пусто, немов вона розчиняється.

— Пробач. Мене створили монстром, — ледь доторкнулася плеча Бога.

— Я нічого не можу зробити.

— Не треба, я хочу піти з цього світу. Я хочу стати вільною.

Бог Сонця нахилився й поцілував її щічку. Афродіта усміхнулася й заплющила очі.

Геліос й Аід

— Я зміг витягти її душу й створити нову Зорю, — в кінці розповіді повідомив Геліос.

Аід не знав себе від злості. Якби не підступ Зевса й не Геліос, дівчина жила й була б поруч. Бог не знав, що робити й як знайти вихід з цієї ситуації.

— Ти ж можеш зробити їй тіло.

— Ні. Ця дівчина сама захотіла смерті. Тепер залишається чекати коли Зоря впаде в наш світ й утворить нову Богиню. Хоча... — замислився він.

— Що?

— Вона може стати смертною. Її душа перейде в тіло людини.

— Скільки чекати на це? — гнівався безсмертний.

Геліос звів плечима й відвернувся.

— Пробач дівчинко, — дивився він на Зорю й не реагував на Аїда. — Я пізно зрозумів твою унікальність. Я хотів відпустити тебе, хотів подарувати тобі статус вищої Богині, але ти не дочекалася. Ти знайшла легший шлях. Сподіваюся ти отримала омріяний спокій й тепер вільна. Скоро побачимося.

І на останок...

Кожен Бог думав про своє, дивлячись на Зорю, котрою стала Афродіта. Геліос звинувачував себе. Аід злився на всіх, але більше всього на себе — він не встиг, він міг зупинити її та забрати з собою. Зевс також здогадався про те, що трапилося щ безсмертною й відчував біль утрати.

Кожен з трьох чекав на її повернення. Трійця вірила, що її душа втілиться в тіло. Кожен був впевненим, що вони побачаться ще. Можливо не так швидко, як того хотілося, й скоріш за все, — вона буде людиною.

“Якщо вона переродиться в людину, — думав Аід. — Я віддам своє безсмертя й знайду її. Чуєш, Афродіто, я знайду тебе!”

Нарешті Аід зміг відчути справжній пекучий біль. В день втрати він нарешті впевнився, чи то зізнався собі, що не було ніякої мани. Дівчина не причаровувала його. Він відчував, що має справжні почуття до дівчини.

В любов Аід не вірив, але був впевнений, що ця дівчина викликала в нього щось щире й справжнє. Бог ніколи не думав, що внутрішні почуття такі пекучі, навіть фізичний біль ніщо в порівнянні з ними.

Дивно, але він не вивільняв свої сили. Навпаки, відчував себе слабким, беззахисним та розбитим на дрібні уламки.

— Дякую тобі, — усміхнувся він до небесної Зорі. — Ти допомогла відчути мені почуття, котрі притаманні людям. Я радий, що так трапилося. Тепер я немов ожив, я став іншим й тепер світ для мене став кольоровим.

Богам тепер залишається чекати й сподіватися, що вона зовсім скоро повернеться. В них є вічність на очікування. От тільки чи має це сенс?

Афродіта їх все одно не пам’ятатиме. В неї буде нове життя. Людське життя. Без містики й незрозумілої нищівної сили.