20.2

***

23 березня, 12.30

вул. Вокзальна

Дорожня сумка на коліщатках зачепилася за бордюр і перекинулась.

– Романе, дивись під ноги!

– Я дивлюся, мамо! Де наш поїзд? Он той, зелений? Зі смужками? Він такий великий!

Зіна зупинилася, розшукуючи квитки. Забитий в аварії лікоть поки погано слухавсь, і довелося помарудитись.

– Ма, я хочу їсти. Я піду до дядька Сані!

Вона припинила копирсатися в гаманці і тривожно провела дитину поглядом, ніби побоюючись, що по дорозі до кіосків (метрів п’ять, не більше) може статися щось погане.

– Дядьку Сань! Купи мені кросворди! І анекдоти! І… Дивись, там пишуть, що капітан помер… Чому він помер? Він же молодий! І сильний! І розумний! Дядьку, візьми цю газету!

Олександр швидко переглянув сторінку, яка привернула увагу хлопчини. Якась місцева газетка. Реклама, некрологи…

– Фотографія погана! Він був гарний!

Серед некрологів – лиш один з фото молодого вилицюватого чоловіка. Ільїн Ілля Ілліч, помер у віці тридцяти двох років. Замітку прислала скорботна сестра Ілона.

– Зіно! – У Олександра пересохло в горлі, і він розкашлявся. – Зіно!

Вона не підійшла – підлетіла.

– Що там? – запитала перелякано. – Про нас?..

– Про нього. Про того, хто тебе викрав. Поліція вважає, він подався в біга, але тут… Дивись сама. Помер недавно.

Зіна схопила газету, глянула на понівечене поганою друкарською фарбою обличчя. Від спогадів перехопило подих.

– Він… Точно він… Але… Чому нам не повідомили? Отже, справу закриють? І вона… Ця стерва…

– Не виражайся перед дитиною.

– Мамо, чому ти називаєш капітана поганим? Він класний! Він допоміг мені знайти тата! Це була наша місія!

– Яка ще місія, Ромо?

– Виживання!

Оголосили посадку на поїзд. Зіна повернула газету на прилавок, потягнула хлопчика до провідниці, що перевіряла квитки.

– Забудьмо все, Саню. Нічого не було. Забудьмо!

Вони влаштувалися в купе, розклали речі, витягли цукерки для Романа і заспокійливе для його матері. А коли до відправлення залишилося п’ять хвилин, Олександр вийшов «подихати повітрям». Зіна з тугою дивилась на нього у вікно і розважала сина анекдотами.

Потяг рушив.

– Ма, а дядько Саня?

– Він наздожене нас пізніше.

Але Зіна знала, що це брехня.

***

23 березня, 12.40

вул. Степова, передмістя

Шаєннка знову його побила. Лупцювала так сильно, що в якусь мить Віктор подумав: все, приїхали. Вона не зупиниться, поки не виб’є з нього весь дух. Її навіть втома не брала! Він давно втратив лік тріснутим ребрам, розхитаним зубам, крові, що витекла з розбитого носа, а неймовірно сильна жінка зі сталевими пальцями і замашками королеви навіть не спітніла.

– Приблизно так відчувала себе моя донька, коли ти розбив її серце.

Можливо, ці слова прозвучали тільки в його маренні, проте крижана вода, що хлинула на голову, була абсолютно реальною.

– Запам’ятай: ти ніколи мене не бачив.

«Залишить мене живим?» – через туман і біль у голові Віктор міркував погано, але іскра надії змусила його розплющити очі.

Точніше, одне – праве безнадійно запливло, віко зовсім не ворушилося.

– Що вам потрібно? – Губи здавались чужими.

Перед обличчям хитнувся золотистий камінчик в тонкій оправі.

– Бачиш?

Затуманений зір не дозволяв розглянути ланцюжок і візерунок на кулоні, однак Віктор кивнув. Так, він пам’ятав цю дрібничку. Прекрасно пам’ятав.

– Ви… дістали?

Шаєннка розреготалась.

– За кого ти мене маєш, людино? Я не свиня, щоб порсатися в бруді. Це – частина сережки. Одну з пари вкрала Женев’єв, друга залишилась у мене.

– Навіщо вам я?

До руки Віктора доторкнувся прохолодний метал.

– Тримай. Коли Жені прийде до тебе, віддаси їй. Не одразу! Чуєш, людино? Не смій здаватися легко! Моя донька повинна відвоювати втрачене, а не прийняти подачку! Запам’ятай: якщо ти розчаруєш її, то помреш!

Віктор насилу стулив пальці на камінчику.

– Її? Не вас?

– У своїй уяві вона перетворила тебе на гідного супротивника. Нехай бореться по-справжньому! Їй потрібно багато згадати. Ваш світ зробив її слабкою. Змусь Женев’єв стати собою! Інакше…

– Ви знову відвідаєте мене?

– Я вб’ю вас обох.

***